Завантажити

світ, навіть люди, навіть сама земля. Здавалось, все, що було, — провалилося і лишилися тільки грузи. Йде щось небувале. Якийсь фатум, якесь рішення.
І прийшло воно разючо несподівано. Одного ранку, на світанні. Коли навіть затихли були гармати. І хоча всі знали, що «вони» прийдуть, і всі їх сподівалися, але того, що сталося, ніхто не сподівався... Ще горіли на східному краю автостради блідо-зелені, з рудими зірками танки, як на західному її кінці біля зовсім цілих касарень, уздовж обох боків дороги, величезні маси святочно одягненого люду з квітами й прапорами вітали чуже, переможне військо. Ніби з-під землі виросла збита з дощок, омаяна квітами й прапорами, величезна тріумфальна арка з двомовним написом:
«Хай живе могутня німецька армія! Хай живе її великий вождь Адольф Гітлер!»
Яків також не міг втриматись, щоб і собі не вилізти на вулицю, дарма що був весь, мов мумія, обмотаний матерією. На вигляд війська, що довгими, стрункими колонами, ніби на параді, моторовими возами плило повз нього, очі його робились вогкими. Таке військо! Людина в людину! Мовчазно, струнко, без гамору й крику, лише гудуть мотори, — їдуть і їдуть, вперед і вперед, ніби там спереду не фронт, а парад, у сталево-сірих одностроях, у глибоких, по самі плечі, шоломах, всміхаючись на привітання і ловлячи на льоту китиці квітів.
Робилось безпечно, спокійно, радісно. Люди віталися. Навіть старий Герш із своєю Песею підбадьорились, перестали охати і заговорили німецькою мовою.
— Я знаю німців... — казав Герш. — Ще з минулої війни. То культурний народ... Дивіться, як вони поводяться... А порядок... О, ті вміють!... Культурний народ. Господарі!
Яків вислухав філософію Герша без коментарів, він збирався додому, до свого Дерманя, до своєї родини. Там його напевно буде потрібно, але старий Герш, як тільки це почув, одразу заперечив:
— Чого так спішити? Що будете там робити? На селі? Ви молодий, розумний, інтелігентний... Тут буде роботи й роботи... Почекайте, побачите, розглянетесь...
Такої думки був не лише Герш, а і його Песя. А ще виразніше настоювала на цьому їх дочка Рівка, а найбільше Шприндзя.
— Знаєте що? — казала Шприндзя. — Бачу, ви любите книжки. Як прочитаєте всю ту шафу — тоді йдіть. Але чи я для вас менше цікава, ніж Анна Кареніна?
— То чорт не дівчина, — сказала на це Рівка. — Дивіться, дивіться... Ще молоко на губах, а вже що в неї на думці.
— А ти! — відбивалась Шприндзя... — Свята та Божа! Янгол! — і при цьому моргала на Якова.
Одного разу Рівка покликала Якова до кімнати, де стояло кілька товстих шаф, відчинила одну з них, що була набита чоловічим одягом, і сказала:
— Це мого швагра... Виберіть щось для себе... Хтозна чи він вернеться.
Яків позбувся свого обгорілого лахміття, обернувся у бравого, молодого мужчину. Він ще не міг як слід ходити, але йому не хотілося також і лежати. Він сидів з обв'язаною ногою у фотелі, з книжкою в руці і вислухував вістки, що їх приносили по черзі Рівка і Шприндзя... Почали говорити про мобілізацію українського війська. Ця вістка Якову особливо сподобалась. Скорше б вигоїтись, скорше б встати. Він пробував проходжуватись, щось помагати. До його кімнати заходили то старі, то молоді господарі, а найчастіше, розуміється, Шприндзя. Вони вже розговорилися, теми їх розмов значно поширились. Шприндзя переважно питала, Яків переважно відповідав. Тон Шприндзиної мови злегка глузливий, її ліве око трішки примружене.
— Ви, чую, також служили у війську? — питала вона, спершись на завішений одвірок, при чому її гарне, обрамлене чорними кучерями обличчя ледве виднілось у присмерку вечора на багряному тлі завіси.
Яків сидить у фотелі, права його нога спочиває на підставці, в руках товста книга, на цей раз про Александра Македонського, яку він уже кілька днів читає.
— Служив, — байдуже відповідає Яків, розуміючи її глузування.
— У польському, як не помиляюсь?
— Умгу, — мугиче Яків.
— Чи не в уланах?
— Так ніби відгадали.
— Бо мені хтось казав...
— Хто міг казати?
— Здається, Оля...
— Ну і що?
— Нічого. Я лише так. Жінки завжди цікаві. Довго служили?
— Довго.
— Два роки? Три?
— Я був заводовим.
— А що це таке?
— Вояк, що лишається у війську на все життя.
— Усе життя? Ви так любите військо? Війну?
— Люблю.
— От дивно! Чому?
— Люблю, і все.
— Але ж ви, бачу, любите книжки.
— Ну так що?
Шприндзя кілька разів похитує кокетливо своєю гарною голівкою, кармінові її уста іронічно посміхаються...
— Мені казали... Я чула, що вчені люди, — почала вона, розтягуючи слова, але Яків її перебив:
— Не належу до вчених людей.
— Як ні? Але ж ви вчилися... в гімназії.
— Це ще далеко до вчености... І я її не скінчив.
— Чому?
— Були причини.
— Ви були офіцером?
— Ніяким

читати