Завантажити

дивувалися, і всі казали:
— Катюзі по заслузі!
І хоч Яків не зник, хоч його не брали, але він хотів зникнути. Все міркував, як би й собі туди, за той Буг, але він був уже не сам. З ним були син і Маруся.
І мав при тому ще один турботливий, образливо неприємний клопіт: мав, либонь, знаєте, брата молодшого, Калеником звався, якого, можна сказати, виняньчив, але який виріс на лихо дивним. Не був він сам собою, за Польщі першим пішов на угоду, «хаточитальником» став, а згодом несподівано з чужою кобилою заплутався, рік і два місяці просидів у Рівному, а прийшли товариші, то, як потерпілий від панської Польщі, а до того «соціяльно-близький», одразу почав рости вгору — його висунули, його вибрали, після почав він «сипати», і не один з дерманців завдячує йому Сибіром. Гірко дивився Яків на брата свого, боліло йому, хотів щось робити, але не було чого робити. Тінь брата падала й на нього, він це чув, але мусив терпіти мовчки.
Хворобливо-нервово минали ті дивовижно нерозумні дні, зникали люди, зникав сміх, зникав хліб... Зникало й життя. Люди на щось чекали, на зміну якусь, чудо, війну, мор. Може, хтось прийде, хтось поможе. Старші лише потайки пригадували, як то навіть «сам Трихон» — найбільший багач — казав, бувало, за Петлюри:
— А! Прийдуть Ленін і Троцький! Вони їм покажуть! Не знав, кому то «їм», — взагалі невідомо кому. А Каміняка з Горбайцем «армію» на Здолбунів, де сиділи петлюрівці, вели і цілу ніч били із захопленого панцерника по димарі здовбицької цементарні... Та... бувало... Що й казати! Всіляко бувало, і всіляко думалось. «Народ тьомний», дістав, чого хотів. Трихона вже давно нема, але синів його розпатронили в нитку. Загинув не за нюх табаки й Каміняка десь у Сибіру, за Єжова, мов у воду канув. Усі загинули, пропали, але те, чого хотіли, — мають. Є. Не загинуло. Старий Михайло із Запоріжжя, дядько Якова по батьковій лінії, що був господарем, як кажуть, на повну губу, ніяк не хотів розуміти, що то таке ідеологія, і, не втрачаючи й тепер гумору, казав напідпитку своїм настрашеним сусідам:
— Не хотіли багатих — не мають багатих, хотіли ідеології — мають ідеологію. Чому лише ніхто не тішиться? Рівненська тюрма набита, лубенська набита, луцька набита... Тюрми, тюрми, тюрми. І ніхто не знає, як з них вилізти.
А коли вдарив той день двадцять другого червня та коли сипнули ті перші бомби на Рівне, на Дубно, на Луцьке, на всі міста, на всі шляхи — брами вітальні виросли, квіти посипались, хліб-сіль понесли «визволителям», слава до неба неслася від крові, від ран, від зневаги, від болів серця й душі, бо ще ніколи, ніде і ніхто так не вразив народ, як саме в ці дні глибокі, як море, чорні з чорним сонцем, без просвітку, без тепла, без милосердя. Писалися нові дні, нова історія... Світило сонце, і росла трава...

IV

Яків бере книгу, намагається в ній щось бачити, але не бачить нічого. За дверима щось рухається, щось падає, чиїсь кроки. Коли западає тиша, з-під помосту також чути чиїсь рухи. Яків лежить на білій постелі, і йому здається, що він обложений динамітом. Біля нього на горіховому столику радіоапарат, на побережжі Великої Британії тонуть «брутторегістрові тонни», на Нарвіку спадають і спадають парашутисти, під Полтавою піддаються в полон нові сотні тисяч совєтських вояків.
Яків вслухається, вчувається, роздумує. Його сон тривожний. Ранком о шостій дзижчить будильник, і він поспішно встає. У їдальні на чистому, ніби в готелі, настільнику сніданок, справжній чай у кришталевій склянці. Шприндзя поважна, слухняна, обережна. В її очах світяться лукаві, виразно агресивні чортики. Уста підкреслені карміном.
Яків п'є чай, а потім каже:
— Шприндзю! Я це мешкання лишаю!
Шприндзя враз виразно німіє, її маленьке, ніжне обличчя біліє, мов папір, її червоні уста від того ще виразніше барвіють.
— Чому? — питає вона притишеним, благально-схвильованим голосом, а її оливково-чорні очі дивляться на нього і зло, і перелякано.
— Поясню після. Увечері. До побачення! — кидає він коротко, уривно слова, швидко встає, бере набиту паперами течку і міцним, чітким кроком виходить.
Цілий день Яків провів у батальйоні, а ввечері подався до німецького офіцерського касина. Прийнявши солідну порцію відомих коньяків та діставши відповідний настрій, він устряв у завзяту дискусію, яку вів, як звичайно, новоприбулий, невисокого росту офіцер на ім'я Пшор — капітан, що довгий час перебував у Азії, на Маляйському півострові, і правив за знавця азійських справ при пропаганді «вермахту». Підтримував його лише зондерфюрер Вайз — також з пропаганди, і точилась та мова довкруж відомого, постійного питання: що вони зроблять зі Сходом Європи, як скінчиться війна. Було багато пропозицій перебудови, розбудови, родилися грандіозні плани, але Пшор і тут рішив бути оригінальним. Стрясаючи попіл грубелезної сигари до попільнички з написом «Окоцімське», він сказав:
— Що робитимем — ясно. Не ясно лише — чи робитимем!

читати