Завантажити

за нього дочку, тому викрав її й відвіз до себе за море. Цар послав погоню, однак його воїни повернулися з порожніми руками. Тоді від великої скорботи він наклав на себе руки.
Бог трохи помовчав й грізно запитав:
— Хто ж винен у смерті царя? Царівна й принц невинні: ними двигали кохання, страх перед гнівом батька й боязнь розлуки. Цар не винен: він шалено любив дочку й не хотів вірити ніяким чуткам. Хто ж?
З люльки не долинало ані звука.
— Так от, товаришу Єпіфанцев, винні цареві співглядатаї, які не зуміли переконати володаря у правдивості своїх донесень.
Сказавши це, Бог почав напружено курити люльку. І ось iз неї, немов Фенікс з попелу, відродився майор розвідки. Не в змозi витримати пронизливий захват, впав він до ніг Всемогутнього, ледь стримуючи сльози вдячності й благодаті.
— Товаришу Єпіфанцев, — незворушно повідомив Архангел. — Ми вбачаємо, що ви в достатній мірі одужали в надзвичайному будинку відпочинку святого Петра. Курорт вам ні до чого. Може, наступного разу... А зараз ваше місце в пеклі у супротивника. Рай у небезпеці!
— Я хотів би знати, — промовив Бог, піднімаючи з колін Єпіфанцева й по-батьківські обіймаючи його за плечі. — Чи є у вас якесь бажання? Навіть не знаю, що чекає на вас у пеклі...
Майор насилу розліпив посмаглі губи:
— Боже, я вже двічі бачу Вас. Ви повернули мені життя, хоч я гідний смерті. Що ж іще? Я хочу випити... так, випити води з однiєї з Вами склянки!
Бог уперше посміхнувся. Архангел приніс склянку води з карафи. Всемогутній відпив трохи і передав склянку Єпіфанцеву. Той жадібно проковтнув воду й з обожнюванням промовив:
— От, я пив з одної склянки iз Самим Богом. Відтепер мені нічого не страшно.
— Добра людина цей майор, — з посмішкою сказав Бог, проводжаючи гострим поглядом Єпіфанцева, що виходив.

* * *
— Михаїл, я волію його бачити.
Ореол перемоги, що сяяв над мудрим чолом, був іще прекраснішим від попередніх. Тому у молодецького полковника, Героя Федора Єпіфанцева в голові запаморочилося від нез’ясовного щастя.
— Ви добре засвоїли науку, товариш Єпіфанцев, — схвально зазначив Бог. — Я постійно слідкував за вами, як і за Йоганом Вайсом, Паулєм Латманном, фон Штирлицем, майором Вихорем й іншими видатними розвідниками. Особливо мені сподобалася операція зі “слов’янською шафою”... А втім, і ви молодець, визнаю це з чистою совістю. Однак, боротьба ще далеко не закінчена, вона тільки-но починається. Михаїл, виклади завдання.
Архангел поважно виголосив:
— Товаришу Єпіфанцев, ви маєте вирушити під виглядом переміщеної особи до одного з нових спецпоселень у Середній Азії. Ми передбачаємо, що там готується замах на божествене життя нашого улюбленого Вождя і Вчителя. Вам все зрозуміло?
— Так точно! — по-військовому відкарбував полковник. — Я виявлю усіх ворогів. Я виявлю навіть тих, хто ще не підозрює, що стане ним.
— Добре, товариш Єпіфанцев, — кинув Бог. — Бачу, що не помилився в вас. А тепер скажіть, чи нема в вас якогось бажання?
Бравий полковник благоговійно глянув у Його величне лице.
— Боже, якщо можна... Я весь час згадував... Склянка води, випита з Вами, надає такої чудесної сили!
Скляна карафа дзенькнула об край склянки в руках Архангела. Єпіфанцев жадібно ковтнув і промовив:
— Ось, тепер я двічі пив разом iз Богом.
— Він був доброю людиною, ти згоден, Михаїл? Шкода тільки, що він інколи помилявся. І краще, щоб про це ніхто більше не знав.
Всемогутній як завжди мав рацію. І Він безумовно знав наперед долю Єпіфанцева.

* * *
— Михаїл, я хочу його бачити.
Архангел зобразив на обличчі здивування в допустимих межах.
— Боже, це неможливо. Чи ж Ви забули, що підлі троцкісти по-звірячому вбили Федора Єпіфанцева, чим остаточно викрили себе як посібники кривавих виродків зі зграї міжнародного імперіалізму?!
— Так, він іноді помилявся, — Бог кивнув, — i цього разу заплатив за помилку життям, а ми покарали тих недолюдків, я чудово пам’ятаю. Та все одно хочу його бачити.
— З небуття немає повернення, — розвів руками Архангел. Бог махнув рукою. Архангел негайно зник, як і раніше дивуючись. Всемогутній зійшов з височини трону й деякий час міряв кабінет важкою ходою. Незрозуміла туга оволоділа Ним... Нарешті проказав:
— Порох від пороху ніг Моїх, постань з небуття!
Тої ж миті перед Ним виник полковник, що увесь тремтів від щастя.
— Боже, Ти кликав мене, і от вже вчетверте...
Бог нетерпляче махнув рукою, наказуючи йому мовчати, і Сам наповнив склянку. Зуби Єпіфанцева клацнули об скло.
— Ви читаєте мої думки, Найвидатніший, — благоговійно мовив він, проковтнувши воду. Бог всміхнувся простодушшю екс-полковника.
— Мені так належить. Вам же необхідно було випити, товаришу Єпіфанцев, бо на вас чекає незвичайне завдання.
— Все, все зроблю!
— Слухайте, — Бога огорнули пасма тютюнового диму. — Я бажаю знати майбутнє. Ви розвідник. Ви повинні подумки наказати собі: “Живи! Не смій вмирати!” Ви повинні побувати в тому, що іще не настало. Після повинні наказати собі: “Перенесись

читати