Завантажити

– 
Земля твоїх блаженних і святих…
А знаєш ХТО їй дулом чуха спину?..
Ті, що колись відмовились від них..

Історій дивних, трішки неправдивих,
Героїв, схильних до пригод смішних,
Веселих і напружених інтриг…
Які до серця перейшли із книг…

Україна – не дишло…
(до чергового дня залежності…навіяне)

Україна – не дишло… не дзиґа, не біта
Не крутнеш, не повернеш, не вдариш по пиці
Україна – кобіта… ще й славна кобіта…
Україна – то пишна сільська молодиця..

Не вінок, а очіпок… а в свято – хустина
І сорочка на грудях напнута до тріску
І за руку усюди – маленька дитина
До якої ще пряник чередується й різка…

До якої ще мова не завжди  дієва,
Часто сльози, чи окрик – засторога від бід…
І отак день за днем…напрацьована Єва
І за руку її неслухняний нарід…


Чоловіка нема. Був Адам – але сплинув
Заробітки, діла… і бозна-яка блаж
А вона осталась…бо у матері – спина,
А у батька інсульт і валився гараж…

А вона зосталась… без коханця і брата..
Тільки часом кума присила пармезан
І олії два літра…і ще чоколяди..
Італійський привіт для сільської мадам…

Зранку поле, худоба і вмити дитину,
Щоб розвиднились очі і брали блакить…

Україна не дишло…Україна – людина
Ви кохайте її, а не просто беріть…


совок
ти також кислишся при слові «совок»…
ти робиш презирливо-виразну міну..
немов «що хорошого?» партії сок-
ровення про серп і молот, про піну
брехливих обіцянок ні до чого,
про піраміду гастрономічних благ,
обмеження волевиявлення, бого-
відступництво… і таке інше… бла-бла-бла…

ну так… все правда.. нічого зайвого не
приказуєш… я згідна як історик,
і як недоприйнятий піонер на
плацу, що встиг постояти на стику
обох релігій державної правди,
який пірнув жовтеням у море тих
жовто-блакитних легенд ще і міфів,
скочивши із багряних санок в добре
сідло. З кумпанією нащадків скіфів,
трішки половців і на півребрика,
неголених монголо-татарських пик,
що оголосили себе братами
Шевченка, Франка і багатьох з 17 року...

Так. Я згідна. Але як історику
мені більш гірко усвідомлювати
що псевдо пророки вели за руку
нашу з тобою пістряву розплату,
убрану в китайське гімно і з касте-
тами замість коштовних перснів або
дешевих совкових срібних перстеньків.
блага касти лишилися для касти
лише каста із тих, хто потиху крав
змінилась на тих, хто вміє пишно красти...

пішли в небуття з пам’ятниками вождю
гуртки, житлові програми й робочі
місця...смачна варенка, молоко, ду-
рні лебедині озера, тихі ночі
без битих автівок, людей і нарко-
залежних вуличних кантрівудуфестів
у школі замість живих учителів –
листки а-чотири мертвих тестів і
гарячка в шуканні місця народження,
навчання, роботи та, навіть, смерті,
бо бідний у нашій жовтій блакиті
не годен ні жити, ні померти. І
кожному, хто рахує щомісяця
свою розпідвищену мікро зарплату,

я не відкрию очі, коли провию на місяця…
ви мали совок.. а зараз у вас кабздець і лопата

***
Імбирний сон. Прозріння, мов ріка.
Сміливі думи і в руках доречно
Хустина…
Хребет уже напнуто до стрибка
До бігу з перепонами чи втечу
Неспинну…
Пегас заглох. Я сіла на «Газель»
Життя триває. - Мить або хвилина…
До втечі..
Хребет вже зачекався карусель…
Та тисне і тріщить господня глина
Стареча….

і кошик рожевий...
Каламутити воду. Щоб жити. 
Щоб пити нектар – 
Добувати нектар, витискаючи тіло господнє. 
Добувати нектар, 
Щоб платити за вхід: 
Чужородним 
Дорога одна – 
Повз Парнас – на Голгофу. 

Крові мало буває 
Коли ти говориш 
Про ріки, 
Крові мало буває, 
Коли ти говориш 
Про строфи. 

На Покрову незряча Мадонна 
Рушником накривала планету. 

На Покрову незряча Мадонна, 
Взявши спиці і кошик рожевий 
З павутини чи з Інтернету 
Виплітала нові тенета 
І кофтинку ще мережеву. 

Хтось буває убитим зранку, 
Хтось упитим живе до скону, 
Хтось прив’язує телефоном 
Життя до себе. 
Тільки визирни за фіранку, 
Тільки стань на долівку босим – 
І відчуєш - вагітніють сонцем 
Абрикоси. Так треба. 

Треба жити її очима, 
Треба вміти в'язати тонко, 
Треба знати, що чиста 
Вогненна самогонка 
Ллється з неба коли ридають 
Святі і босі. 
На рушник той вона колись 
Одрізала коси. 
Каламутити воду, 
Щоб платити за вхід у життя: 
Повз Парнас – на Голгофу, 
А камінь при вході – 
Отримай. 

Не дури мене, світ мій, 
У горщику хто виростав – 
Знає все про каліцтва. 

Не дури мене, світ мій, 
Я здурію сама післязавтра, 
Бо життя промине полохливо. 

Абрикоси вагітніють сонцем, 
Як любов’ю жінки. 


Поема про собаче і людське
Поема про собаче і людське.
Про дух сум’яття
і шматок огузка…
життя проходить, залишивши щем,
а я подвір’я втоптую,
мов гуска…
І сонце опіка,
І Рим не там,
Бо карти – то брехливе папіряччя.
Рим – там де Рем
Долає вітряка
І виє вовком на життя собаче.

Заглавних літер залишилось дві – 
Омега й Альфа…
…Бета-каротину наїлось місто. – 
Осінь в голові.
Пишу поему. І плекаю сина.
Життя – далеко.
Що воно – життя?
Чи дух сум’яття?
Чи

читати