***

Я вибухнула. Вигоріла. Кратер.

Я попелище. Ані сліз. Ні зла.

Комусь могла півсвіту зав’язати,

а ось тобі й краватку не змогла.

Комусь була я казкою роками –

тобі ярмом на шиї пару літ…

Я світ любила римою, словами,

а ти собою затулив весь світ.

Відкрила свою душу! Що із того? –

Ти витер ноги, бо були брудні,

і крику не почув. І дикий стогін

закляк в мені. Ти недосяжний, ні!

…Я вчуся жити після катастрофи:

у кратері виполюю полин,

любов вертаю світу через строфи

і частку нас, бо підростає син.

 

***

Сніг у твоїх очах.

Хмари, низькі і сірі.

Я – наче з клітки птах –

в крилах не маю сили.

Я упаду у сніг.

Боже, як жити хочу!

Вольною! Та на гріх

не відпускають очі.

 

Жінка

Я просто жінка. Просто жінка я.

П’ять букв у слові – ну куди простіше?

Я ніжна, я кохана, я твоя,

я та, яка на світі найрідніша.

 

Сумна і ніжна. Мовчазна і ні.

Я та, якій протягують долоні…

Я палена у відьомськім вогні,

я писана у золотій іконі…

 

У муках я життя тобі даю,

зціпивши зуби, на війну пускаю.

Біля вікна задивлена стою.

Я просто жінка … і не має краю

 

такій ось простоті. З ребра чи ні,

я Єва, що спокушує Адама.

Я та, якій присвячують пісні,

я та, якій гукають просто «Мамо…»

 

Я просто жінка. Грішна і свята,

слабка і сильна, сіра і яскрава.

Я просто жінка, просто жінка. Та,

якій потрібно щастя, а не слава.

 

Кава

Отакої. Продерла очі –

пахне кава в твоїх руках.

Потягнусь. Поцілуй, як хочеш!

А чи знаєшся ти на снах?

 

Розтлумач мені: небо синє,

сонце, квіти, як навесні?..

Любий, ніжний, єдиний, сильний!

до кохання то сняться сни!

 

П’ємо каву з одної чашки

і цілуємось раз по раз…

Як сьогодні вставати тяжко.

Де ж бо каві підняти нас!

 

Січень 

Ми до січня засікали час.

Посекундно. Побокально. Пізно.

Било. Чи з екрану, чи по нас.

Пили. Цілувались. В щоки. В різне.

 

Січень засікав і розсікав

час на гості, олів’є і ранки.

Січень замітав. А ти проспав

сніг глибокий, ковзанки і санки.

 

Стрілками, цукерками – усе –

добігають місяця хвилини.

Ти на двір ялинку віднесеш…

Добре, що лишились мандарини.

 

***

Я тобі малювала літо

у шибках, що замерзли зовсім.

Ти для мене був цілим світом

ніби вічність, чи тільки осінь.

Я складала вірші і квіти

між сторінок на довгу пам’ять.

А були ж ми насправді діти

і уперше ночей не спали

в дивних потягах і бажанні…

Чи тобі ті малюнки сняться?

Ми незграбні, іще не гарні,

та дорослі, бо вже п’ятнадцять

 

***

На долоні ворожить клену

кароока циганка осінь,

просить золотом, гарно просить –

і вкриває траву зелену

п’ятипале яскраве листя.

 

Яворам обіцяє літо,

хризантемам – тепла доволі.

Всім віщує красиву долю,

а самій би лише надіти

горобини важке намисто…

 

Бреше солодко і яскраво.

За таке золотити – радість!

Вихваляє, лякає, радить…

Ліву візьме долоню, праву…

 

І тремтять золоті і чисті

долі лінії в жовтім листі…

 

***

Я навчалась життя. А натомість отримала двійку.

І ніхто не залишить на осінь чи знову на рік.

Ще сумління буває у руки хапає лінійку,

та по пальцях не лупить, а очі відводить убік.

Ще буває визубрює серце уроки напам’ять,

а до дошки не піде – зацьковане буде мовчать…

У журналі життя всесвіт проти ім’я мого ставить

тільки двійки…

По співах лише маю «п’ять»

 

***

Я тобі снитимусь. Тільки ти сни пам’ятай.

Буду приходити так, як приходила вчора –

ніби розбещена, ніби свята, ніби хвора,

ніби така, що вже завтра зібралась за край.

 

Я тобі снитимусь. Тільки мене не жени.

Знаю казки – цілу тисячу – може, і більше.

Всі розповім. А як ні – обернуся у тишу.

Ніччю обернусь. Ти тільки мене не жени.

 

Двері у сни прочинятиму, ніби у рай.

Місячні зайчики вижену, щоб не збудили.

Ранок впущу у кімнату на сонячних крилах….

Я тобі снитимусь. Тільки ти сни пам’ятай.

 

***

Тобі замало всесвіту було!

А ось життя вмістилось, як на диво,

в малесеньку заставлену квартиру

із виглядом у небо через скло.

 

Ти мріяла, доварюючи борщ,

і цитувала класиків у ванній.

Любила чоловіка на дивані

і сердилась, коли задовго дощ,

 

бо замокали стеля і стіна –

ті чорні діри космосу кімнати…

Сваритись вміла, пестити, прощати.

Була відверта, ніжна і сумна…

 

Ось тільки небо через хатнє скло

несло думки вночі з-за меж квартири

в безмежність. Від турбот, нудних і сірих…

Тобі замало всесвіту було.

 

***

ти богом був, що впав з небес…

 

твоя опівночі волхвиця

в жертовнім ложе в складках ситцю

молила – і здригався світ

ридало небо

танув лід

здіймались руки в ритуалі…

ти щастям був їй і печаллю

і спогадом усіх життів

ти диво сотворити вмів…

узяв дари

лишив волхвиці

солоні запахи у ситцях

і зник розвіявсь як туман…

у неї ще здригався стан…

 

і ким ти був, що впав з небес?

 

***

Намалюєш мені себе –

на заплаканім склі віконнім

постать поміж дерев? Сьогодні

намалюєш мені себе?

Заспіваєш на гарний сон

колискову по телефону?

Щоб тулила його до скроні

і до вуха. Ото музон!

Посміхнешся мені? Бодай

жовтим смайликом з монітора...

Ми не бачились, мабуть, скоро,

дев’ять місяців. Пригадай.

Мо’, напишеш мені? П’ять слів.

Та хоч три! Я сама допишу.

Я за двох наскладаю віршів...

Тільки б ти малювати вмів

постать поміж дерев в дощі

і приходити хоч у свято...

Мало ніби. А так багато

для світанку в одній душі...

 

***

Городи ще не поховали груди,

ще навіть не труснуло, не мело.

Пронизаний вітрами й пилом грудень

...Коли б то сніг накрив м’яким крилом

осиротілі сотки чорнозему?..

Болить душа оголеній ріллі

Судомить тіло, до глибин, до щему,

коріння вимерзає у землі...

Притулить до грудей чортополохи -

і стогін рве небес бліду блакить!

Допалюють он листя. Може, трохи

тебе зігріє? Чи дарма згорить?

 

***

Із моря тумани. На вулиці мряка.

Намоклі, щасливі, одні

у натовпі люду. Ще буде усяке,

роками. А зараз є дні,

хвилини чи миті...Ти маєш згадати

усе через тисячу літ:

трамваї, проспекти, бруківки і дати,

і те, як розчавлює світ

незважене слово, раптове, найперше.

Прости, щоб згадати могла.

А пам’ять сама все, як треба, причеше,

залиже від болю і зла...

Із моря тумани. Тут грудень в туманах.

Люби і цілуй. Маєш час.

Є ціле життя - майже рік – до обману.

Ще всесвіт у душах не гас.

 

Вибори

Зима у кольорі на трасах, у містах.

Стрічками передвиборчих баталій

деревам позначать місце талій,

обличчя ліплять на усіх місцях.

 

Усміхнені по-дружньому вуста,

«зроблю» солодкі кліять знову й знову.

Тут першим і останнім буде слово,

чергова обіцянка, та пуста.

 

А потім що? Без змін. Лише сміття

побільшає. І діри у бюджеті...

Зима сміється сотнями портретів.

Йдуть вибори. Йде сніг. Іде життя.

 

***

Уквітчай мене, Квітне мій,

обвінчай із вишневим цвітом.

Я важка від рожевих мрій,

непокрита іду у літо.

 

В пелюстки одягни мене,

сонця промінь вплети у коси.

Обвінчай. Бо уже жене

вітер хмару і цвіт розносить...

 

Він розвіє з дерев весну.

Тільки згадку мені залишить.

Все пробачу –

в собі несу

сонце, вічність...

чи тільки вишні?..

 

***

Затемнення сонця.

Тебе затемнення у мені.

Стільки очей в небо!

Добре, що не в мене....

читати