Електронна бібліотека/Поезія

Це ось наше місто – стоїть на сході країни...

Завантажити

+ + +

Це ось наше місто – стоїть на сході країни.
Це ось ми, це ось наша мова таємна.
На Різдво ми виходимо із будинків, б’ємо вітрини.
Проводжаємо свого царя на захід, до Вифлеєма.

Кажемо йому: царю, час рушати зі сходу.
Час рушати на захід із цієї скрути.
Там усі так упевнено говорять про нашу свободу,
ніби справді знають, як з нею бути.

Говорять про нашу свободу на кафедрах і сценах.
Піди туди зі звичного безладу та розпусти.
Там довкола спасителя, мабуть, стоїть натовп місцевих.
Скажеш, що ти з дарами – тебе пропустять.

Послухай, що вони скажуть тобі такому.
Поясниш потім, як нам усім тут бути,
куди дівати нам нашу віру – таку зникому,
як нам узагалі сприймати її атрибути.

Їм там добре, їм сонце світить у віконні рами,
і дитячий сміх заповнює коридори.
Ти їм, мабуть, і не потрібен зі своїми дарами.
Вони взагалі не вірять,
що зі сходу може бути щось добре.

Вони так говорять про себе, мов кидають у землю насіння,
і так говорять про справедливість, ніби заганяють звіра.
Але чого варті їхні знання про спасіння
без нас – людей зі сходу, які ні в що не вірять?

Вони тепер на заході готуються до зимівлі.
У них там, мов шрами по шкірі, проходять зимові Карпати.
Але цей малий народився, аби ми всі зрозуміли,
що нам так чи інакше разом вигрібати.

Він нам ще все пояснить, коли сам навчиться,
він ще прийде до нас полями нічними.
Хай наша віра буде ламана, як ключиця,
але так чи інакше – іншої нас не навчили.

В місті тепер стільки радості і тривоги.
В місті добре працюють давні порядки.
Іде Цар зі Сходу, питає у всіх дороги.
Іде,
топче сніги,
співає колядки.