Завантажити

кордони чи повертаючи давні борги,
і якщо хто й прийде на ваші поминки – це друзі та вороги.

І все, що я говорив їм, і що вони говорили мені,
виривалося з горлянок і запалювало вогні,
і ці вогні горіли в темряві, як маяки,
на які виходили з темряви
зомбі, привиди, мертвяки.


+ + +

І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж ранкового світла й вечірніх мороків.

Поміж заліза й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фріків.

Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.

Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.

Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті
і слухати її постійні байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.

Я вигадаю нові літери та розділові знаки,
я вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала про те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.

Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.
Лише про мене хай забуває в останню чергу.


+ + +

Вони сіли за стіл, накритий на всіх,
поскидавши шкірянки й важкі піджаки.
Відімкнули мобільники, поклавши їх
біля себе, на стіл, де темніли пляшки.

Охорона вийшла. Й свіжа імла
за вікном стояла, як океан,
і торкалася вікон густого тепла,
мов жіночі пальці відкритих ран.

Він усім наливав, хто сидів за столом.
Наливав по вінця, як самому собі.
І токайські вина, ямайський ром
відбивали світел вогні голубі.

Наливав і думав: коли тепер
ми іще зберемось без жодних справ?
Ще усі живі й ніхто не помер.
Я їх сам знаходив і вибирав.

Я їх сам кришував і сам боронив,
я їх вів за собою крізь морок і страх,
я тримався за них і дбав про них,
і запалював сонце на їх прапорах.

Молоді й веселі, неголені й злі,
вони правлять світ, як я їх учив.
Я їх знаю всіх, хто при цьому столі
глушить ром і мадеру, яка гірчить.

Я підтримую кожного словом своїм,
я дарую впевненість та благодать,
я годую їх і наливаю їм.
Але хто із них усіх мене здасть?

Хто та сука, яка мене закладе?
Хто прикличе зраду на цей поріг?
Хто зламає слова осердя тверде
й підведе під мінтовські волини всіх?

...Наймолодший із них, із рубцем на щоці,
той, що паленим джином запивав кокаїн,
нервував за столом, як усі курці,
що не можуть курити свій нікотин,

і кричав йому: бос, ну що за діла?
Ми усіх порвемо, нам підкаже шлях
наша вдача, яка нас завжди вела,
наша зброя і кулі в наших тілах!

Але він наливав йому і говорив:
кожна вдача рано чи пізно мина.
Ти їм перший зілл’єш, як натиснуть згори,
всі рахунки, адреси та імена.

Й молодий мовчав, не маючи слів,
й задивлявся у вугільну мертву пітьму,
забуваючи все, що він тут наплів,
й що усі перед тим наплели йому.

...За вікном унизу протікала ріка,
віддаляючи їхні співи і плач.
І вогонь від далекого маяка
золотив покрівлі сусідніх дач,

золотив оливкове чорне гілля,
золотив машин тоноване скло,
золотив усе, що дала земля,
золотив усе, що буде й було,

їхні рухи і погляди, їхні слова,
всі навколишні стіни, дерева, мости.
Бо нічого не зміниться, і тільки трава
буде кожного року інакше рости.

Охорона стояла коло дверей,
насторожена і перемучена вже,
і дивилась на тіні між теплих дерев,
розуміючи, кого стереже.

Ті, в кімнаті, скінчивши свою сівбу,
добивали зі столу останні пляшки,
й, увімкнувши кожен свою трубу,
рахували пропущені за ніч дзвінки.

Й на плечах їхніх німби, прозорі, як сіль,
вже запалювалися, мов аварійні вогні,
щоби їх помітно було звідусіль -
серед тиші, в тумані, на глибині.


+ + +

Білі люди – жорстокі люди,
чорна шкіра їм ріже око.
Вони мурують для чорних споруди,
й готують для чорного там мороку.

Лаштують чорному підлу підставу.
Шиють чорному робу на виріст.
І не відпускають ні під заставу,
Ні під
під-
писку про невиїзд.

Тримають чорного, як лева у ямі,
ламають ребра з усієї злості,
і позбавляють навіть в уяві
свободи зібрань і свободи совісті.

І чорний іде на команду пастушу,
з кулаками в кишенях роби,
і волочить свою чорношкіру душу
ринками Азії та Європи.

А вночі з усією своєю бідою,
зі співом тягучим і сміхом навмисним,
чорні, мов камені під водою,
лежать, зливаючися із киснем.

- Що нас гнало з наших кордонів
в це мерзле світло? Що і для чого?
Хто нас завів до цих коридорів? -
тихо запитує чорного чорний.

Навіщо нас споряджали в дорогу
й вирощували емігрантські мрії
наші жінки, що забули тривогу -
легкі від голоду та малярії?

Чи не краще було залишатись удома
і помирати на власних пляжах,
де кожна дюна

читати