ЖУРАВЛИНИЙ ПСАЛОМ

 

В тому, певно, є й моя провина,

що для тебе був не кращий час...

Наша мово, мово журавлина –

повернись із вирію до нас.

 

Зазвучи! Хай серце одпочине,

спів хай зачарує рідний край.

Наша пісне, пісне солов´їна –

слів своїх крилатих не втрачай!

 

Де б не був – додому серце лине.

Де б не жив – все українець ти...

Наша доле, горда, соколина –

вище хмар насуплених злети!

 

У долоні упаде пір´їна

наче лист жаданий від синів.

Позбирай же, ненько-Україно,

всіх своїх розкиданих птахів!..

 

 

* * *

 

Чим далі від столиці,

тим густіша,

насиченіша життєдайним озоном

атмосфера рідної мови.

Легше дихається,

світліша голова,

і лише іноді дратують

шкідливі викиди промислових гігантів.

 

А у Києві,

особливо на Хрещатику,

люди хапають ротами

розріджене забруднене повітря

і дивуються,

чому їм так погано.

 

 

* * *

 

Довго пити нам отруту

розбрату і бідності,

бо соромимось вдягнути

вишиванку гідності.

 

На знедолених шляхах

в зайвій обережності

мнем похнюплено в руках

шапку незалежності.

 

Від "Тойот" і до пісень –

знову бутафорія.

Та й живем – година,

день,

рік,

життя,

історія ...

 

 

ТАРАС

 

Ім´я таке просте – Тарас.

А велич...

І душа глибинна.

Ще і сьогодні Україна

його шукає поміж нас,

та не знаходить.

Бачить все,

що натворили ми,

й сивіє,

згасає.

А помре надія –

її ніщо вже не спасе.

 

Шукаймо всі!

Його душа

така глибинна...

 

 

* * *

 

Складаю вірші.

 

Беру покручі міської говірки,

іржаві залізяки канцеляриту,

діаманти народної мови

і майструю князівські корони.

 

Їх може носити кожен,

та хтось проходить мимо –

не модні,

комусь вони завеликі –

навіть плечі вузькі,

комусь надто важкі –

аж шия гнеться.

 

А хтось одягне,

ступне крок,

другий,

третій –

і засяє корона поезії

у неповторній красі.

 

 

* * *

 

З багна буденно-звичних матюків,

байдужих, прісних, трафаретних фраз

беру напівживі уламки слів,

ледь теплі головешки почуттів

і між фальшивих показних прикрас,

авто, жувальних гумок, макіяжів

творю екологічно чистий світ

навік, здавалось, втрачених пейзажів,

стосунків, мови, трепетних орбіт

єднання душ. Робота не нова.

Не для президій, слави, нагород.

Згадаймо: "Що, здавалося б, слова?.."

Та ми з одними – вибита трава,

а з іншими – нескорений народ.

 

 

СУРЖИК

 

Ми даремно ведемо дискусії

на кордоні між містом й селом,

бо однаково безпорадно

володіємо материнською:

бідні покручі, що зі зверхністю

одні РУССКИМ звуть ЯЗЫКОМ,

із затятістю безпідставною

інші звуть УКРАЇНСЬКОЮ...

 

 

СЛОВА Й ДУМКИ

 

Найчастіше –

це багата вітрина,

за якою порожні прилавки,

вхідні двері,

біля яких задурюють нелюба,

тоді як через вікно

втікає коханець.

А ще –

переклад з мови,

що не має назви,

на сірий суржик повсякдення,

два боки однієї медалі,

які неможливо споглядати одночасно.

 

 

* * *

 

У нашого песика

дуже бідна лексика.

Скільки слів на світі є,

та він їх не визнає –

до людей, котів і ґав

знай одне лиш: “Гав!” та “Гав!”,

бо до школи не ходив,

української не вчив.

 

Все б нічого. Але він

поміж нами не один –

тільки й чути: “Блін!” та “Блін!”…

 

 

СЛОВА

 

Ну, що б, здавалося, слова…

Т. Шевченко

 

Що голосніше – до нестями,

то імовірніш загублю…

Не вчаться перед дзеркалами

праінстинктивного “люблю”.

 

Науку болю вчить віками

бездумна сила молода.

І в далеч незворотну: “Мамо!” –

все глибше в душу запада.

 

Дід сивий і мала дитина –

ведем свій неповторний шлях.

І заповітне “Батьківщина”

ховаєм глибоко в серцях.

 

Так. Є вони. Їх небагато.

І особливі в них права.

І, як незаймані дівчата,

живуть між нас святі слова.

 

Із ними, мабуть, вмерти можна.

Та краще – жити. Й кожний день

нести їх щиро і неложно

в одвічну працю, шал пісень.

 

 

МАЙСТЕР

 

Михайлові Горловому

 

Розімну, як глину, слово,

видобуду з нього душу.

До зерна, першооснови

я дістатись вкотре мушу.

 

Розігрію словом глину,

дам душі крилатій тіло,

щоб зі світом безупинно

форми й звуки говорили.

 

Світ холодний рознуртую,

розбуджу людей поснулих.

Мову предків хай почують –

ту, що зрадили, забули.

 

Хай самі себе пізнають

в гордих – богорівних – злетах,

знайдуть у собі й плекають

сутність Майстра і Поета.

 

 

КАЛІКИ

 

Мов ті запобігливі піддані

кульгавого короля,

що догідливо наслідують

його хитливу ходу,

калічимо рідну мову:

одне слово своє,

друге – позичене,

оце – батькове,

а те – дядькове,

на два цілющих –

вісім бруднющих.

 

Хить-хить,

катуль-катуль.

– Куди йдете, панове? –

Європа не в той бік!..

 

МОВА. МОВА? МОВА!!!

 

Він сповідує двомовність,

агресивний до безтями:

бойко суржиком говорить

впереміжку з матюками.

 

 

АНТИСЛОВА

 

До нього ще сорок метрів,

та, випереджаючи, вже долітають,

рвуть мені вуха, шмагають по обличчю

антислова,

які він шпурляє зустрічним

і всьому світу.

Хилиться трава,

в´яне листя на деревах,

розлітаються птахи,

розбігаються коти

та, беззахисні, всотують отруту діти

і стають солдафонами жінки.

 

Антислова

намертво вкарбовуються на огорожах і стінах,

хмарою висять над ринками й пивницями,

вони – у коментарях до неправедних законів,

їх занотовують заслинені постмодерністи

і з посміхом транслюють у світ.

 

Антислова

обвалюють шахти і збивають літаки,

замулюють останні чисті джерела,

клекочуть всередині нас чорними вулканами

й виходять назовні раковими пухлинами –

убивають тих, що їх вимовляють

й котрі потурають.

 

Антислова

глумляться над нашими матерями,

гвалтують родини і розсварюють народи,

загиджують Космос.

І коли від сорока метрів між нами залишиться два,

як зможу на його епілепсійне "Здрасьтє!"

пустити з губ, як білу голубку, щире "Добридень!",

уже не сподіваючись, що її доброзичлива краса

врятує світ?..

 

ПАМ´ЯТНИК ТАРАСУ В КИЄВІ

 

Опустив очі долу

й не підіймає погляд

на спаленілий від сорому університет,

біля якого юні моголи

цвенькають по-московськи.

 

 

НАТХНЕННЯ

 

Це – враження на завтра. Ще не час

свій записник хапливо діставати.

Це – зернятко, і повноцінне свято

ще має прорости й дозріти в нас.

 

Цей спалах, це прозріння і ця мить –

щаслива знахідка, проте й плоди роботи,

струмок найзаповітнішої цноти,

що в кожному незримо жебонить.

 

 

* * *

 

Обов´язкові й необов´язкові

приходять рими втіленням спокус.

Та, зрілий, я натхнення вже боюсь,

стекти боюся в легковажнім слові,

розтринькати і втратити за мить

те, що збирав і зігрівав роками,

те, що не в клітці строф – поза рядками

сміється, плаче, крилами бринить.

 

Я все відчув, але не все сказав,

бо щось незайманим лишити мушу,

щоб не покинути напризволяще душу

серед руїн, розчарувань, заграв.

 

 

* * *

 

Із того самого свинцю

виливають кулі

або виготовляють шрифти –

несучи у світ морок смерті

чи світло знань.

 

Щойно народилась дитина.

В які руки

вона потрапить?!.

читати