Завантажити

«Ти напишеш так, як тобі скажуть, чернець!» - все ще дзвенів у вухах суворий голос.

Вони пішли, люди Мономаха, а я залишився, так і закляк на місці. І ще довго не міг поворушитися, розмірковуючи: як мені вийти з того, що сталося.

З одного боку, літописців не так вже й багато, а хороших й поготів, тож особливо боятися нема чого. З іншого, з них станеться – одного ранку не прийде до молитви чернець Нестор, а за місяць всі й забудуть, що взагалі такий колись був на світі.

Може, лякають, а може, й ні…

Треба почекати, та часу на чекання немає.

Ті, що приходили сказали прямо: напиши про Святополка так, щоб у багатьох поколіннях потім згадувалося, і не було йому прощення ні в дітях його, ні в онуках, ні будь-коли. Напиши, сказали. Інакше… Що буде інакше не казали, але і так зрозуміло.

А може забути все, чого боятися. Господь всьому Творець і Правитель! А душа – вона чистою повинна бути, бо, як потім перед Судом Вищим.

А князь, він теж людина, і помилки у нього, і безпорадність, і ще багато всього людського. Та відповідальність, що покладена, більша ніж у інших.

Нащо Мономаховим служникам чорне про Святополка - важко сказати. Чогось-то вони приходили...

Жалкує, мабуть, Мономах за втраченою владою, жалкує, та сам віддав її. Не думав, що стільки років буде дивитися на успіхи та невдачі іншого.

Ціна хвилинної слабкості. Так, все могло бути інакше тоді – 1093 від Різдва Господа нашого Спасителя. Та вже як є…

Тепер хочеться все змінити, щоб у майбутньому не побачили слабкості його князівської.

Вечірня… Піду до молитви… Відповідь у Слові Божім...

Від нього немає нічого мудрішого у світі. Воно для всіх і назавжди. Хочеться і собі написати щось таке, щоб на віки, і кожному щоб зрозуміло.

Ох, як хочеться…

Тої ночі з’явилися слова: «Се Повість Временних Літ Чорноризця Феодосієва Монастиря Печерського, Звідки Єсть Пішла Руська Земля, і Хто в Києві Першим Княжити Почав, і Звідки Земля Руська Стала Єсть…»

читати