Завантажити

Як боротися з цим я не знав. Знав тільки, що є межа моїх знань і мого вміння, знав, але не хотів погодитись з тим, що є розумніші за мене, є – талановитіші, є, врешті-решт, з більшою вдачею.

Я не міг змиритися. Це бісило, тваринило, лютило до безкраю і кидало на них. Я заздрив, а, може, ні, не заздрив, а ненавидів - по-звірячому, і принижував, як міг: і сам на сам, і при людях, частіше при людях, бо знав – це важко: коли тебе при інших - обличчям, як ганчірку, а ти маєш терпіти, бо завжди є обставини, заручником яких стаєш, і ти ламаєш себе, ідеш на угоду з власною гідністю заради якоїсь дрібнички, а найчастіше – заради жменьки срібників. І, того не відчуваючи, підписуєш угоду із Дияволом, що глузує з тебе, розрізаючи твою душу на маленькі шматочки і ласуючи ними, наче екзотичними наїдками, бо що може бути найсмачніше від людської душі – такої солодкої…

…Очі заливалися чорним, в’язким, липучим мороком, який входив до тіла трохи нижче серця, у сонячному сплетінні – і далі, по всьому єству, жилами, перемішуючись з кров’ю, з часом, замінюючи кров, стаючи головним життєвим джерелом, заливаючи, полонячи все нові і нові частки тіла і, нарешті, підходячи до самого верху, впиваючись у мозок і розкладаючи його на маленькі подрібнення, які вже ніколи не з’єднаються.

Душа ставала все меншою, але я не вмирав, ні, навпаки, я наповнювався ще невідомим до цього відчуттям. Всі навколо здавалися ницими, не вартими уваги, не вартими мого погляду, слова. Я підносився все вище, а вони залишалися десь внизу, позаду, і діла до них мені вже не було. Єдине, що мене турбувало – це власне я.

…Очі заливалися мороком…Душа перетворювалася на маленький камінець… Хтось невідомий поглинав моє тіло…а мені не давало спокою: якого розміру черепи у тих маленьких, непримітних, що чомусь називають себе людьми, чому вони ходять по цій землі, де покладено ходити тільки мені, чому вони дихають моїм повітрям, чому всі жінки не є моїми, чому чоловіки не вклоняються мені, чому тварини не тиснуться до моїх ніг, чому день стає схожим на ніч, чому зірки не встеляють мені дорогу, чому сонце зникло, чому…

Я піднімався все вище…морок поглинав мене…морок був скрізь…чорний, густий…ще густіший…

…Інколи за вікнами божевільні світлішало…

…Інколи приходив хтось, щоб відрізати ще шматочок душі…

…Інколи хтось із середини вимірював мій череп…

читати