Поїдемо удвоє по закляте руно. З долоні вітру, що прощався з нами, грудка погаслої зорі упала, мов дарунок. Вперед! Сім миль кохання і остання — смутку. В завії образів поезія і буря. Дороги стрічка зв’язана у сонця вузол. Клонюсь тобі, о пані кучерявих куряв, що дзвониш диском...

По «Mignon» Гете Ци знаєш, де країна тая мила, Де явір ріс і де калина цвила, Де Дністер грав, де Галич иечаліє, Де руський край, де руське серце мліє? Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле? — Туда, туда піду з тобов, соколе. Ци знаєш, де там Левова палата, А в їй мурах вибивана...

Руська мати нас родила, Руська мати нас повила, Руська мати нас любила: Чому ж мова єй немила? Чом ся нев встидати маєм? Чом чужую полюбляєм?..

Ряд хаток: пошарпані, обдерті, Мов старесенькі бабусі похилились; Кіллям стіни затрухнявілі підперті, Щоб од вітру не звалились. — О народе! Чи ти бачив сонце, Хоч один тонюсінький промінчик долі? — Де ж? Ганчіркою забите в нас віконце. Голі й босі. Босі й голі.