Завантажити

маренням. Він зривав з себе бандажі, мої молитви і сльози, видно, не помагали, хапався сідати... сідав і падав, як сніп, і все просив віддати йому пістолю.
Так тривало цілий день.
Надвечір заснув чи втратив пам'ять, бо лежав тихо, як дитя в колисці. Я сиділа біля нього й відганяла мух, що лізли в лице, і був він мені у цю хвилину, повірте, рідним сином. Щось мені так стало давко на душі... якось по-новому стало на душі, ні, не скажу, що це нібито нове почуття, чи як його назвати, було радісним... бо яка то радість, коли ось хлопець вмирає. Було мені сумно, так, душа моя тліла, але й... але й солодко було. І ви, люди добрі, не судіть мене, не подумайте про мене нічого злого, я потім зміркувала, що то обізвалося в мені почуття материнства. Я до старості дожила, а такої медовості не зазнавала, жила собі самотинне під лісом, хлопи чомусь обходили мене боком, я їх, певно, відстрашувала... така з виду нефайна, кістлява була. Замолоду це мене мучило, бо, прецінь, не з дерева витесана, хотілося дитинки, потім хотіння минулося на цілі віки, аж... аж воскресло щось, мовби я сиділа коло свого сина, воскресло щось солодке, рідне, материнське.
Воскресло й вмирало, чуєте...
Я плакала, уткнувшись в ноги пораненого... я ніколи так не плакала, ніколи мій жаль і розпука не були такі бездонні, і я не знала, як порятуватися від безодні, що розверзлася переді мною, від болю, що краяв моє серце на кавалки.
На лаві лежав мій син.
Я бачив: мої мама заперечливо покрутили головою; вони не хотіли ділитися з кимсь навіть своїм болем.
— Ні, — таки промовили вголос. Але Гафія Кукурудз не звертала на маму уваги.
— Так мені стрілило, жінко, в голову... і не перечте, — сказала суворо. — Так я хотіла; так напоумив мене Бог; так краялося і плакало моє серце. Ні, не було це гріхом, що я усиновлювала собі чужого сина. Як це не страшно, добрі люди, як це, може, не по-людському, але, бігме, в тому риданні, в плачі я була щаслива: я мала над ким і за ким плакати.
Стара Кукурудзиха всміхнулася, підвела голову й по черзі споглядала то на маму, то на тата.
— Я щось таке торочу несусвітне? — спитала, все ще усміхаючись; усмішка скрасила її вилицювате й довгоносе обличчя. — Чи ви мене розумієте? — зітхнула, і похмурість її спеленала. — Чи зрозумів би мене цілий світ? Та й, якщо поправді, чи розуміла я саму себе? — Вона стиснула плечима і попросила в тата закурити. — Це я тоді, в сорокових, навчилась труїти себе. Тільки й розради, — затяглась глибоко димом.
Кашляла тяжко.
Ми всі терпляче очікували, поки вона відкашляється і думкою повернеться до своєї хати під лісом, що називається Монастир. Там лежав на лаві Зіновій.
— Ага, на чому я скінчила? — спохопилась Гафія, помітивши, мабуть, наше чекання. — О, згадала. Видно, я надто голосно плакала, бо хлопець на лаві кліпнув кривавим оком і ворухнув спеченими губами. Ледве розібрала його уривчастий шепіт. А він запитував, як ся називаю.
— Гафією, — відповідаю. — Нащо ж тобі, дитино, моє ім'я? Не бійся-но, не зраджу, енкаведистам не видам, — образилась я, дурна. Мені здалося, що він шукає по хаті чужих, тих, яких я повинна б привести, поки він спав, бо блудив очима.
— Я й не боюся, вуйно, — промовив він спокійно так, упевнено. — Чого б я мав боятися? І кого? Я вже стою... я вже стою... я вже стою, — повторив він три рази, — поза межами страху. Буду вмирати, — тихо вимовив. При своєму розумі був, здалося мені, свою смерть обдумав.
— Ой, — кажу, — пусто говориш, хлопче. Ти молодий, кров молода — смерть перебореш, — пробувала від чорних думок його відігнати. — А взагалі — мовчи, кожне слово коштує тобі здоров'я. Дохтори забороняють.
— Де ті дохтори, вуйно? — намагався посміхнутися і не міг, бідний, кривився від болю. — Смішно тут згадувати про якихось дохторів. А говорити забороняєте... дайте напослідок сказати декілька слів важливих і небезпечних для моїх батьків. Слова мої, вуйно, можна продати ворогам... скажуть вам «спасібо», дров на зиму привезуть і хату перекриють. Та ви цього не зробите... правда, не зробите? Перехрестіться, прошу вас. — Бесіда його була хаплива, слово через слово, він квапився, відчував, що відпущено йому мало.
Я хрестилася мовчки і мовчки ковтала сльози. Він дивився у стелю... дивився, певно, в небо, пригадував щось, бо брижив чоло.
— Не болить мене, нічо', вуйно, аж дивно, що не болить, що мені добре і що можу з вами говорити... що можу при ясному розумі заповісти вам, щоб колись... якщо не боїтесь... якщо ліпші часи настануть... дати звістку моїм мамі й татові, Ключарі пишуться... Ключарі з Черчена коло Рогача... дайте звістку, що їхній син Зіновій загинув. Сто разів його прострілили, й він упав... Він упав, а ви будьте обережні, вуйно, щоб себе не наразили й моїх родичів на Сибір не спровадили. Добре? Най моя смерть буде вашою таємницею. — Промовляв він отак слово за словом, часом попереднє слово забував і повертався за ним... а я

читати