Завантажити

Далі справді я вже знав і без нього. Поки його боївка рейдувала в далеких селах і лісах, збиваючи з пантелики винищувальні більшовицькі загони, із Лисиничів, тобто з районного нашого містечка, придибала далека родичка жінки Ілька Гладуна й принесла вишивану задубілу сорочку, на подолі якої кров'ю було виведено: «Гладун, Горопахи, Гину». Гладунова Параска відразу впізнала сорочку свого чоловіка; не було також особливо складно дізнатися, як сорочка потрапила до родички Гладунихи. Детективна історія виявилася простою і страшною: у районному енкаведе служив конюхом якийсь Горох — дебелий хлопище, який чи зроду придуркуватий, чи його контузило на фронті — ніхто цього не знав, бо Горох був маломовний, люди обходили його боком. Казали: від нього смердить трупом. А ще казали, що йому залюбки давали в пивницях мучити в'язнів — мав від тяжких мук задоволення. Коли Горох напивався, то починав хвалитися, пускаючи з губатого писка зелену піну, що дуже любить толочити кирзаками дітородні органи... любить трощити на друзки, щоб місиво було криваве.
Офіційно Горох возив фірою вдень дрова, сіно, або картоплю для кухні, а вночі складав у драбини ще теплі трупи замордованих тут таки в лисичанській «попередній» тюрмі й невпізнані тіла постріляних у лісах повстанців, яких звозили з цілого району, й торохкотів своїм возом на околицю містечка, поза шкірзавод, де були фронтові німецькі окопи. Там мерців і закопував.
Кожної ночі містечко тривожно прислухалося до того, як торохтіла тюремна підвода і як часом п'яний візник, ідучи поруч із возом, добував із темних своїх нутрощів нутряну мелодію, мертвецький спів. Очевидно, начальство знало про той жах, який посеред ночі огортав Лисичани, коли Горохів віз скреготав колесами об каміння, гуркотів, а сам візник управлявся в співі; нічний жах був начальству на руку — хай усі знають і тремтять: кожного, хто бодай слово вимовить проти радянської влади, чекають драбини Горохового воза.
З труповозіння цього нічного Горох мав свій хосен: перед тим, як укласти мерців в окопи, він здирав із них що було краще: чоботи, сорочку, штани або ж маринарку й ще затемна відносив здобуті трофеї до старої польки пані Казі, яка їх прала, цирувала, якщо були дірки від куль, старанно випрасовувала та ще й до того збризкувала «кольонською водою» і спродувала в Бистричанах на товчку. Вирученими грішми ділилися; Горох називав їх, по-дурному регочучись, «бандерівським податком», який одразу ж пропивав. Таким шляхом потрапила до пані Казі Гладунова сорочка, його стоптані, німецького зразка чоботи й сині діагонелеві штани. Пані Казя цілком випадково перед тим, як сорочку намочити, звернула увагу на криваві літери на подолі.
Звернула увагу і прочитала: «Гладун, Горопахи. Гину».
Господи ж, по-сусідству з нею мешкає така собі Дарка Гладун. Може й вона з Горопах?
Те, що було зав'язане десь у кабінетах енкаведе, дві старі жінки не без допомоги Гороха й півлітрівки з червоною голівкою розв'язали без особливих труднощів. Еге, хвалився придуркуватий Горох, пускаючи з рота зелену піну, я відвіз до Авраама мужика в германських кованих сапогах й у вишиваній сорочці, в чьом дєло? Чекісти, видно, добре йому дали й мужик у вишиванці іспустив дух. Він лежить лише в калісонах... Ха-ха, стане бандера на суд перед Господом Богом у калісонах... він лежить, мать його, разом з усіма в окопі голий. Холодно йому?
Так стало відомо, що Ілька Гладуна в тюремній лікарні у Бистричанах ніколи й не було, він туди просто не доїхав, його замучили на другий чи на третій день після арешту тут таки в Лисичанах.
Даремно тільки Гладуниха вистоювала з передачами під бистричанською тюрмою. Не вельми хитра гра з «грипсом» була задумана для того, щоб очорнити Юстину; одним пострілом, як говориться, було застрелено двох зайців: кинули підозріння на бідну жінку, яку есбе поквапилося знищити як агента енкаведе, й водночас заплямували в людських очах підпілля. Мовляв, думайте та зважуйте, добрі люди: ось що виробляють ваші хлопці в лісах. Звичайні вони вбивці.
— Ви надто поспішили, пане Опришко, знищити Юстину, — сказав я навпростець. — Тепер збираємо врожаї. Товариш Ступа на першій же «політбесіді» в читальні порипував чобітьми на сцені перед спантеличеними селянами й не міг приховати радості... він аж променився, коли єлейно бідкався, що баядери не пожаліли бідної черниці, яка служила людям і своєму Богові. Та що ж можуть очікувати від зарі-зяк люди прості... можуть очікувати кулі й удавки.
Я теж був тоді в читальні; я бачив, як наші люди хилили голови; хилилися голови від болю, від сорому й від страху певно. Вам, пане Опришко, може, й не дуже приємно чути про це, але я повинен був сказати.
— Ну, доволі, — Опришко рішуче зупинив мене змахом руки. — Найлегше звинувачувати. Так, ми винні, я винен, до дідька, — він аж підскочив до мене, блідий аж синій, і скрипнув зубами. — І я спокутую... спокутую цей гріх. Ви можете повторити, професоре, що ми поквапливі й жорстокі. Я

читати