Завантажити

вергаючи один в одного*камені завбільшки в колгоспного бика, й був од цього гук на цілий світ; камені, зударю-ючись, кресали блискавки й при їхньому світлі у моєму вікні на мить спалахували бані горопахівської церкви.
Потім полив дощ.
Серед буєсті громів, серед шуму й плюскоту зливи, серед розтанцьованих вихрів, що брали струмені дощу в жмені й вигравали на них, немов на струнах, в моє причілкове вікно, що виходить у сад, хтось постукав раз, удруге й утретє. Я не боюся ніякого нічного гостя, тому без запитань вийшов на ґанок. На східцях стояв чоловік у плащі й капелюсі, увесь, зрозуміло, мокрий.
— Можна у вас переночувати, пане професоре? — спитав чоловік і зняв навіщось капелюха. Мене вразило оте староселянське «професоре»; одначе, ні поставою, ні голосом він не був мені знайомий, принаймні мені так здалося не лише на ґанку в темряві, але й тоді, коли переступив поріг кімнати. Невисокого зросту, худе й вузьке обличчя, глибокозапалі очі, пильний погляд. Стояв посеред кімнати з капелюхом у правій руці, а лівою пригладжував коротке стрижене волосся. Мав років понад сорок, але сивизна й не торкнулася чорнявої його шевелюри. Коли я узяв у нього плащ й повісив на клинок, щоб стекла вода, незнайомий простягнув руку.
— Дякую, професоре, за гостинність, — сказав. — Хоч... — він зам'явся, — не варто бути таким довірливим. Світ не є певним і безпечним.
— Не маю чого втрачати... ні багатства, ні навіть життя. Роки мої дійшли до пруга, — відповів я, дістаючи з креденсу карафку З сивою, як дим, самогонкою. Налив йому й собі по келішку. Він випив одним духом і тільки тепер признався, що душа йому застигла під дощем, як драглі, поки причалапав сюди зі станції, з нічного поїзда.
Незнайомий поводився вільно, розкуто; незважаючи на роки, сухорлява його постать виглядала так, начебто була виліплена з цупкого й водночас еластичного матеріалу. Я сушив собі голову; де міг його бачити? Тепер я думав, що ніби були мені знайомі і цей мелодійний чистий, наче з кларнета добутий голос, і пронизливий погляд, що вмів проникати вам у душу, і тонкі, в ниточку зсукані губи, зрештою — уся його зграбна постать, в якій сиділа, здавалося, готова до стрибка рись, когось мені нагадувала.
Кого?
— Ви мене не впізнаєте? — Гість, очевидно, помітив, що я до нього приглядаюся. — Втім, що тут дивного. Та й бачилися ми лише один раз, увечері. І був я тоді молодим.
— Хіба всіх запам'ятаєш? Якби-то чоловік завів був метрику, в яку записував кожного, кого знав. Тисячі імен... тисячі живих і мертвих, — відповів я.
— Я давно належу до мертвих, — сказав гість і припав обличчям до вікна. За фіранкою гуділа, немов млин, літня злива. — І як усякий мертвий, що воскрес, — додав він, — я не хотів би, щоб хтось припадком, бачучи серед ночі ваші освітлені вікна, помітив моє воскресіння. Тому я просив би, щоб ви вимкнули електрику.
Я не рушився з місця; я не любив, щоб у моїй хаті хтось командував. Гість рвучко вдарив долонею по вимикачу. Тепер, очевидно, мені треба було злякатися, мало чого може витворити якийсь чолов'яга, якого ти впустив серед ночі до своєї хати. Але я промовчав; ми деякий час сиділи без слова, аж поки наші очі не позвикали до темряви. Він перший не витримав.
— Чого ж ви не запитаєте, пощо мені це світломаскування, пане професоре? Хтось... невідомий, чужий уривається до вашої хати й зачинає порядкувати. Може, божевільний... може, злодій, або ж підісланий кадебе? А ви ніяк не реагуєте.
— Я сиджу й думаю... і гортаю злежані сторінки грубої метричної книжки з безліччю імен, — відповів я, — і ніяк не можу натрапити на ваше ім'я. — Мені направду цікаво було дізнатися, хто приблукав сьогодні до мого житла.
— Це даремна робота, пане професоре, — сказав гість. В темряві не було видно його усмішки, але я відчув, що вона бринить у його голосі. — Ви ніколи мого прізвища... того давнього й справжнього не чули й не знали, зрештою, я сам почав його забувати. Ви гадаєте, професоре, це легко жити, поступово забуваючи самого себе? Ти є — і тебе нема, — скаржився нічний гість, і я вірив у його щирість. — Тепер я нібито особа з паспортом, пишуся Іваном Джусом, народжений у Бистричанах на вулиці Бельведерській, «нумер 76». Стояв там поміж єврейськими склепиками та шевськими майстернями — «верстатами», може пам'ятаєте, старий, міщанського типу, будиночок із двома смішними колонами... будинок разом із колонами по коліна запався в землю. За німців його остаточно розвалили. На Бельведерській було єврейське гетто.
— Нащо мені все це оповідаєте? — перебив я його насмішкувату розповідь. — Нема й не було серед моїх знайомих людей на прізвище Джус.
— Оповідаю на всякий випадок. Раптом хтось спитає... а раптом хтось бачив, як я закрадався нині на ваше подвір'я. Ніч стоока, все бачить і чує. Додам іще до вашого відома, що я самотній чоловік, живу в Бистричанах, там прописаний, працюю в котельні третього будинко-управління. До того ж я далекий родич

читати