Завантажити

шукаєте компромісів... без компромісів нині не проживеш посеред всесвітньої колотнечі. Чи неправду я говорю? — Він вивчав мене допитливо і трохи насмішкувато. — Чого ж ви кажете, що не загортаєте слова у вату?
— Бачу, ваше енкаведе досить добре про мене поінформоване. Цікаво, чи знає енкаведе, що мене бито різками прилюдно посеред села... прилюдно бито польськими жолнєжамі під час відомої пацифікації у тридцять першому році? Була така деталь у моєму життєписі. — Очевидно, я даремно згадав тридцять перший рік, що цьому панкові з когутячим пером до моєї біографії. Я був, як це не прикро признаватися, роздратований тим, що Ґонтар говорив правду: дуже часто, коли я боронив громадську справу або ж конкретну людину, то вдавався до компромісу: щоб вовк був ситим і коза ціла. Інколи це вдавалося, а траплялися й невдачі; нерідко я шукав компромісу й з самим собою. Як тяжко я карався, по коліна западався в землю від усвідомлення, що мій син знюхався з більшовиками, як бунтівливе повставав у мені чоловік, який ставив Україну понад усе і котрий не уявляв «інтернаціонального братства» на «інтернаціональній землі» — ідеї, яку сповідував мій Роман; я був інтелігентом у першому поколінні, а всі попередні покоління — не злічити їх — орали і сіяли жито й отже були стокорінням прирослі до землі, до вітцівщини, і тому я не розумів кочівницького безгрунтового комунізму. Син називав мою хліборобську релігією «куркульською стихією» і, бувало, сперечалися з цього приводу, до білого вогню... і ми цим білим вогнем були розмежовані, ми були теоретично ворогами, а все ж ночами, коли не спалося, коли нудьга запановувала наді мною й штовхала в чорне провалля розпуки, я вишукував у синовій комуністичній ідеології принадні райські острівці — оту рівність, оте — братерство, оту — відсутність експлуатації людини людиною... із тих мальованих рожевою і небесними барвами острівців віяв вітер християнського доброчин-ства, то ж не дивно... тож не дивно, що мій хлопець напився п'яного вітру? У такі безсонні ночі на краю безодні я вибудовував хай крихкі й непевні містки.між сином і мною, і це був компроміс із самим собою.
Скажіть-но, порадьте: що я мав робити? Зректися сина?
— До речі, Северине Петровичу, я знаю про вас не від енкаведе, хоч і вони, сподіваюся, мають про вашу особу немало інформації. До війни я декілька разів зустрічався з вашим сином... ми ж прецінь були однодумцями. Він любив про вас розповідати... він любив вас. — Ґонтар добув із кишені хустину й витер спітніле чоло. Жнивне сонце розтопило день, немов свічку пахучого воску, й усе навколо хлюпалося, мерехтіло в золотистому осяяні. Він називав вас «фатером», ви знаєте про це? Роман хвалився, що його «фатер» — апостол у Горопахах, який прагне усіх помирити, усіх навчити добра, пря потребі допомогти й за кожного скривдженого упімнутися. Шо-правда, Роман додавав сокрушно, що «фатер» не визнає політики, ніяких партій, для нього є лише Бог, є земля, є люди, є людські біди. — Ґонтар без мого запрошення рушив на шкільне подвір'я у тінь лип та акацій; він ішов, навіть за мною не оглядаючись; він знав, що згадкою про Романа прив'язав мене до себе.
Я шкутильгав за ним.
Чубарики майже бігцем оточили шкільний сад — потонули в лопухах і кропиві.
— Колись, пам'ятаю, я збирався написати оповідання або й повість, яка мала б називатися «Апостол із Горопах», і прототипом мого героя повинні були стати ви, Северине Петровичу. Я ділився із цим задумом із вашим Романом... — Ґонтар присів на трухляву колоду, що лежала обіч садової стежки. Тільки тепер у тіні, де пахло кропив'яним духом, я помітив, що він дуже стомлений... радше сказати, якийсь випорожнений: ні в очах, ні в усмішці на тонких губах, ні на збриженому зморшками високому чолі я не помітив пульсування життя, радості, а якщо хочете — то й відчуття небезпеки. Нічого цього не було. Зовнішня елегантність, нібито європейський лоск — отой метелик під сизою бородою з ямкою, напрасовані штани, начищені черевики й зелений капелюх із півнячим пір'ям — це тільки маскування. Я раптом відкрив для себе, що і його розмова — це теж маскування: він нічим не цікавився, йому нічого не було потрібно, він навіть нічого не боявся... він жив у далекому потойбічному світі байдужості, де не було ні радощів, ні тривог, любові і смерті, власне, нічого не було... він плив у безбережній і безбарвній тиші, занурений у себе по горло, власне він утопився у собі. Якось не вірилося, що ця людина майже щодня пише в газеті пристрасні, аж гарячі на дотик, гнівні памфлети й статті, вигострені, як багнети... та ще багнети напоєні трутизною, і призначення їх було дискредитувати, змішувати з болотом, знищувати морально націоналістичне підпілля.
Чи, може, гнів, пристрасть, багнет, трутизна — це теж його маскування і він нічим цим не переймається, йому жити нудно й писати нудно?
— Чого ж бо ви не написали вашу повість? — спитав я Ґонтаря. — Якось мій Роман привіз зі Львова два томики ваших «Сільських оповідань», вони

читати