Завантажити

забаганок, бігли в різні напрями, одна в одну, як струмки, впадаючи або ж раптово уривалися перед стіною жита, і тоді здавалося, що Бережан шукає на польових стежках щось давно загублене, а може — щойно відкрите, яке він наздоганяє, щоб зблизька до нього приглянутись, і не має сили наздогнати... і не може втрапити на слід... на слід, може, того ізографа, котрий лишив на стіні Святого Духа свою душу, приховавшії до часу ім'я; може, Бережан на польових стежках прислухався, аж йому кров грала у вухах, чи ім'я того ізографа не випливе, як місяць на небо, понад пшениці; або ж його ім'я виспіває жайвір у піднебессі, або ж вітер наднесе з безвісті?
А може, в полях художник відпочивав і роздумував над самим собою, себе поглиблюючи й очищаючи, немов криницю, в котру понасипано піску і бруду?
Я рідко товаришував йому у його мандрах, хіба в неділю ми вибиралися удвох, і тоді він уже мене вимучував, бо встромляв на одному й тому ж місці в пшениці свій мольберт і заходжувався малювати, як він казав, «сільського філософа в солом'яному брилі» посеред сліпучо розлитого сонця, що золотило стрішкувате колосся; я потім роздивляв його малювання і починав розуміти художницький задум: людина на цих золочених чорноземах зливається воєдино з природою, вона є лише колоском на безмежжі полів, яке називається життям, і нема на Бережановій картині навіть слабого натяку на те, що людина посеред поля є предковічним бородатим Паном... ні, людину поле вродило, годувало, висушило його соки і поле людину схоронить.
І коли я починав під сонцем умлівати і рішуче видибував із пшениці на стежку, Бережан покірливо складав своє малярське начиння і починав мене водити другим колом мук: випитував та й випитував, чому оце поле називається «Могилки», а оте — «Боярське», а отой пагорб — «Вартовня», а оцей ярок — «Татарщина», а дорога, що кривуляє в ліси на горбах, «Закривавлена»...
Як міг, я розтлумачував йому, що наша земля хрещена давніми іменами, і кожне імено має вкарбоване значення... й ще має значення те, що імена свідчать: ми не тільки належимо землі, а й також земля належить нам, пращури її хрестили; він жадібно слухав мої тлумачення й, очевидно, пам'ятав, що і в його підгірському селі різні урочища мали свої узвичаєні назви; він признався мені, що ніколи йому не спадало на думку: земля хрещена, й кожна назва, імено її — це немовби печатка на вічне наше користування.
У такі неділі, очевидно, я теж мав право його перепитати, як він колись мене запитував на голуб'ятні про мої альбоми, мовляв, навіщо вони вам, Вербеню, але я здогадувався, що художник, певно, надолужує колись втрачене щось дуже важливе, переоцінював те, яке вважав за маловартісне, або ж Опілля оголилося перед ним, як молода жагуча жінка, яка начебто й знана до найменшої плямочки на тілі і водночас безмірно таємнича. А ще я підозрював, що він в топонімах, часом затемнених, прислухається до давньої музики слів, до обірваних струн, бо йому конче було потрібне, це теж було пов'язане з малюванням на стіні Святого Духа Та з його власними теперішніми етюдами. Душа його була настроєна на звучання усіх скрипок, що тисячу років грали й вигравали на цих черченських полях, на цілому Опіллі, на всій Україні... і часом, обірвавши свою оповідь, я уловлював, як душа його схлипувала, захлинувшись жалем чи звеселившись почутою радістю, або ж огнівувалася до стогону, коли ми надибували на полях червоні таблички на стовпцях, на яких писалося, що це поле має «нумер» такий-то; нумеровані поля нагадували нумерованих в'язнів у таборах. А оце поле названо — так було написано — іменем чекіста Решетова, що тут упав у бою з бандерівцями.
— Як же нинішнє чекістське поле називалося раніше, Вербеню? — запитував мене Бережан.
— Називалося «Вдовині помірки». Колись вони належали громаді, селові, отже, й громада, пам'ятаючи про бідних вдів, щороку нарізала по черзі тій чи іншій жінці якийсь морг поля. Усе ж таки поміч. Звідси й імено.
— А вони, ті, що старий світ зруйнували, а новий не побудували, встигли перейменувати... перейменували для того, щоб люди забули про те, що колись громада була «великим чоловіком» і мала Бога у серці. — Бережан хитав головою. — Ніби навмисне... чи таки навмисне все перейменовують, стирають, знищують, га? — Він блискав очима, й сивизна його теж іскрилася і мовби аж потріскувала, немов наелектризована.
— Вам треба, Майстре, повертатися до Львова, — радив я йому жартома. — Бо згорите на Опіллі... і ніхто начебто ваш вогонь не пригашує і не підслуховує. А вдома — камінь на камені... а вдома й на вулиці за сто метрів підслуховують, кому треба, вашу розмову... а вдома на мольберті недомальоване полотно, я бачив: гола прекрасна жінка, задум — ви мені пояснювали, — що мав би спробувати розкрити сутність жіночої душі.
Далебі я не збирався глузувати з художника; проникнення в жіночу сутність — це теж важливо, усі митці світу, мабуть, трепетно торкалися своїми пензлями жіночої душі, одним із них вдавалося бодай

читати