Завантажити

читальняне читання підказало, але я хотів би, щоб від написаного мною у когось скапнула сльоза або щоб хтось зціпив кулаки. Та чим довше я читав і чим сміливішим я ставав у своєму вимріюванні, тим сильніше натикався на стіну, яку хтось вимурував між мною і моїми ровесниками в класі; мої слова, здавалося, з розгону вдарялися в кам'яне мовчання і розбивалися, немов горнятка з-під молока.
Поки хтось не пирскнув сміхом.
Я підвів голову: уже цілий клас підсміювався, а Йванко Гуків, що сидів у кожному класі по два роки, крутив пальцем по скроні, й це означало, й криві смішки теж означали, що я написав дурницю; я шукав підтримки у вчительки, але й вона, висока й худа, затулила рот хустинкою, щоб не розсміятися.
Я чипів перед ровесниками своїми і плакав, огніваний на вчительку, на ровесників і на самого себе. Хоч... якщо вдуматися, то не було чого на когось гніватися, і вчителька Єва Єжанська, і мої ровесники добре знали, що в мене не було ні батька, ні матері і що мене почергово «тримали» то котрась із старших заміжніх сестер, то брати Теодор і Юрко — всі вони на той час були жонаті, і я в їхніх родинах спав у запічку, доношував жіночі кабати, латані сорочки з дорослих і величезні шкарбуни, в холяви яких, щоб не хлюпалися по литках, коли треба було підбігти, накладав солом'яних віхтів. Посилали мене до школи лише взимі, бо вліті переважно пас худібку або ж брали мене в поле полоти просо чи льон, а коли орали весною і восени — то я водив коней.
Вчителька Єжанська власне так мені й пояснила: дурно, хлопаку, сьорбаєш носом, твої фантазії — мішок полови, з якої не всукаєш очкура, бо для того, щоб стати письменником, треба закінчити гімназію в Рогачі й вищу школу у Львові... а твоя школа, хлопаку, — граблі і гній.
— Господи, — зблід Василь Бережан, — невже вчителька була аж такою безсердечною. Було їй смішно... було їй заздрісне, що хлопська дитина, сирота, горобець сіренький, намірився випурхнути через вікно кудись поза вила й гній?
— Я не сказав би, — боронив я свою давню учительку. Вона вмерла геть-геть по війні, перебравшись з Рогача в Бистричани; колись випадково я набрів на бистричанському цвинтарі на її могилку з маленьким кам'яним хрестиком, а на хресті дощ роз'їдав карбований напис, що тут спочиває Єва Єжанська, скромна вчителька з Черчена. Я прикляк на її могилу й виговорив «Отченаш»... я давно, зрештою, простив їй дитячий мій плач, вона, в принципі, будучи реалісткою, мала рацію: бачила перед собою хлопчака босого, не стриженого й не дуже вмитого, в кабатині, рукави якої по лікті виблискували смальцем... бачила справді перед собою горобця, якому не долетіти до високих гімназій та університетів, крила-бо мав маленькі, підрізані, їх вистачає тільки для того, щоб перелетіти з гноярки на гноярку або ж шмигнути прудко до корита з вівсом, насипаного коням, і вхопити зеренце.
І вхопити зеренце...
— Як я зрозумів, Вербеню, — я любив, коли він мене називав «Вербень», бо ж не міг назвати «товаришу», «ґаздо», по імені й по батькові або ще якось інакше, — ви тоді перед учителькою Єжанською і перед своїми однокласниками відреклися відразу самого себе й прилюдно закопали свій талант, — наступав на мене Бережан. Він близько до серця брав мою розповідь або й виставляв себе на моє місце, адже був молодшим від мене лише на вісім-десять років і міг теж подібне пережити. Втім, він своє теж пережив.
— Хто заручиться, що був у мене якийсь талант і що начебто я його закопав? — пробував я боронитися. В душі, однак, обізвалося скигління, немов ожив далекий мій плач перед цілим класом. — Мені здається, що якщо хтось має до чогось талант, то закопати його неможливо. Ти його скелею привали, а він все 'дно знайде щілину й пустить зелений пагінець.
— Ой ні, — гаряче заперечив Бережан. — Бо що таке, по-вашому, талант, що таке «Божа іскра»? Я бачу талант у вигляді квітки, яку треба підливати у спеку й обігрівати в морози, й стерегти, щоб її не зірвав лихий мандрівник. Це праця, прошу вас, над собою.
— А я думаю, Майстре, що талант — то ж не якась там квіточка тендітна в городчику... я собі думаю, що талант — це едельвейс, шовкова косиця, що проростає на гірських вершинах і не боїться ніякого дідька... на зло всім чортам квітне і живе.
— Ну, ну, Вербеню, не маєте рації, — Бережан не дав мені до кінця віддекламувати свою тираду. — Не виправдовуйте самого себе. —
І замовк, немовби прислухаючись, як скиглить у мені давній дитячий плач.
— Ет, нема чого журитися, — тамував я нашу суперечку. — Принаймні я за нічим не жалію... і навіть хотів би похвалитися (щоб тільки не вректи, тьфу-тьфу), що життя мені вдалося, як паска вдається ґаздині. Це теж, скажу я вам, талант — жити на світі.
— Так, Вербеню, — хитнув головою Бережан. — Мудро сказано: талант — жити на світі. — Він походжав по кімнаті, заклавши руки за спину; він гвоє щось думав; брижилося чоло й голова гнулася додолу. — Тільки не від нас залежить... не завжди від нас

читати