Завантажити

лапи, вдивляюсь у зашторені вікна. Цікаво, якщо б я знав кілька формул з хімії, я був би людиною? Чи то тільки облуда, а справжність в іншому? Андрійович зупиняється. Бруківка чисто вимита, крові немає, залишився лише ледь вловимий, навіть моєму носові, запах смерті. У-у-у... Таки не стримуюсь і задираю голову до неба. Андрійович важко зітхає і зовсім мене не осуджує. Йому хочеться зробити щось схоже. Він теж високо піднімає голову і жадібно ковтає пекучу рідину з пласкої пляшки. Такий собі салют на честь Барона. Саме тут він востаннє глипнув на світ здивованими очима й від нестерпного болю показав йому ікла. Я заплющуюсь, хочу приховати вологість своєї печалі. Перед очима знову мигтять кадри тижневої давнини. Ось ми повертаємося з прогулянки, зграя здичавілих дітлахів ледь не зносить вхідні двері, вихором вилітаючи на подвір’я.
— Тобі що, мудак, нема більше де псів вигулювати? — гарчить на Андрійовича якесь одоробло, тримаючи за руку перелякану через його ж крик дівчинку.
Мовчання Андрійовича його ще більше розпалює і він перетворюється на китайський прапор: обличчя багряніє від злості, з-під брів сипляться гарячі зорі.
— А якщо вони когось покусають, хто відповідати за це буде? Ти? Урод неприкаяний!
Він відпускає дитячу руку і робить рішучий крок у наш бік. Ми з Бароном гавкаємо у відповідь.
— Не треба, тату! — пищить перелякано мала, а в повітрі вже пахне порохом і гримить розкотисто постріл.
Маленькі люди з цікавістю обступають нас півколом. Страх відступає перед видовищем. Барон тужливо скавчить і робить прощальні порухи тілом. Я усвідомлюю, що постріли будуть ще і, ламаючи об бруківку кігті, щодуху мчу у напрямку стадіону. Там дерева і кущі, там порятунок...
— Вам що, минулого разу мало? — піднімає мені повіки шкільний вахтер.
— Поминаємо, — просто відповідає Андрійович і простягає схожому на сушеницю дідові пляшку.
Той відмовляється – мовляв, на роботі. Розгортає невеликий паперовий пакунок і кладе мені до лап бутерброд. Запах масла і свіжого хліба приємно лоскоче ніздрі. Я голосно облизуюсь і з вдячністю вдивляюся в порепане обличчя старого. Дарма що я лише пес. Всередині мене сумує Бог.

читати