Завантажити

– найгірше, вона – абсолютна порожнеча. Тоді не тільки глухнуть янголи, але й мовчать демони. Красиво, правда? Коли ж ми збираємося разом, біси торохтять наввипередки і в кожного – тисяча найбожевільніших пропозицій. Ми зазвичай вибираємо найгостріші. Такі, від яких серце перетворюється на двокамерний холодильник, у якому кров застигає, як холодець. Минулої весни ми прикинулися спелеологами, облазили десятки кілометрів добре і не доста досліджених печер. Гузно мружилося далеко не від холоду, коли сухою галереєю спускалися до печерної зали і бокували від сталактитово-сталагмітових колон, уявляючи, як вони несподівано валяться. Потім сплавлялися гірськими річками і врешті опинилися у колекторі – апокаліптичному череві міста.
Цьогоріч у нас розваги теж у стилі “чілі”. Наймодніша з них – переходити дорогу в недозволеному місці із заплющеними очима. Скажете, дурість? Хай. Зате, коли робиш перший крок, адреналін випирає з тебе, як чай із переповненого окропом заварника. Душа і тіло, здається, діють автономно, коли ти напружено вслухаєшся в шум вулиці і віддаєш себе в обійми долі. Запах тертої гуми, дикий писк і скрегіт металу змушують розплющити очі й переконатись у власній неушкодженості, а брудна погрозлива лайка швидко дозволяє згадати, що наступний етап забави – втеча стрімголов із місця події.
Весело, запаморочливо, а головне – підтверджує думку про те, що, попри вар’ятство, більшість учасників дотягне-таки до глибокої старості і ґеґне від якої-небудь смішної хвороби. Бо так було нашкрябано на скрижалях Вічності. Ха-ха. Поезія! Хоча й затерта. Я, взагалі-то, розуміюся на віршах. Терпіти не можу низькопробної графоманії, яку цілими зшитками варганять мої однокласниці. Пригадую, після наглої смерті молодої хімічки всі як одна вгатили по поемі. Я, даруйте, не втерпів і розсміявся. Скажіть, хіба не можна було просто порюмсати? Для чого робити те, чого не вмієш? Це все одно що замість похоронного маршу вдарити польку, яку тільки і знаєш грати, до того ж фальшиво. Потім мене осінило: це ж неусвідомлене глузування! Я змирився.
Знаю, багато з вас скаже: таких типів, як я, подібно до принца Гаррі, треба відправляти до Іраку чи Афгану. Я б не проти, але доля складається по-іншому. А я, як пригадуєте, — фаталіст.
1 Погуляймо, юнаки, поки в нас є сила!

читати