Завантажити

інвалід – боляче різонула по молодому серцю поезія. “Сміється з нього, каліку вдаючи”… Хлопець закінчив, зціпив зуби і, відігнавши з очей вологу, гордо задерши голову, почовгав до своєї парти, так і не запитавши, як всі: “Скільки?”
Дем’ян за списком був десь при середині. До завершення уроку ще залишалося чимало часу. Макс вагався. Припинити чи ні. Якщо він це зробить, всі зрозуміють причину. Кажуть, такі люди не люблять, коли їх жаліють, вкотре нагадуючи про їхні фізичні вади. А їм найбільше хочеться бути такими ж, як всі. Бак вирішив продовжити. Декламації учнів зазвучали з новою силою. Бак з цікавістю спостерігав за хлопцем. Дем’ян всіма силами вдавав, що йому байдуже щохвилинне нагадування про клишоногого немічного каліку. Він про щось шепотівся з сусідом по парті, розглядав телефон, при тому ні на мить не знімаючи ніби приклеєну іронічну усмішку. Дзвінок на перерву всі зустріли з полегшенням.
Макс завершив мандрівку в часі й повернувся до сьогодення. Його не відпускало дивовижне відчуття. Та сама авдиторія, ті ж стенди та картини. Лише він серед учнів, а там, біля дошки, — Дем’ян. Хлопець саме розповідав про волю та мужність старого Сантьяго. Інспектор відкрив нарешті свого записника, готуючись зробити задля форми якісь нотатки. Погляд його поліз поверхнею стола й надибав залишений невідомим неандертальцем напис “Альбатрос” і відповідний шаржевий малюнок. Обурення полоскотало нервову систему, в горлі з’явився призабутий клубок, зітканий із ненависті та зневаги. Нотатник так і залишився нерушеним.
— Що скажете? — щиро всміхався юнак, залишившись наодинці в аудиторії з колишнім вчителем.
— Чудово, Дем’яне. Тільки я не приховую свого здивування. Навіщо це тобі? Ти бачив це? — відкинув всі етичні настанови Бак, намагаючись врятувати хлопця від облуди і зі злістю вказав на парту, за якою сидів.
Молодий вчитель залишився в цілому незворушним, одначе усміх впав додолу, розтрощившись на друзки.
— Ви гадаєте, для мене це новина? — по короткій павзі тихо промовив він. — Я з цим стикаюся відтоді, як почав себе усвідомлювати. Каву будете? — запитав хлопець і, не чекаючи відповіді, включив електрочайник. Ще в садочку діти, вказуючи на мене, питали батьків: “А чого хлопчик ходить, як качка?” А я своєю чергою піднімав вологі очі до матері і собі питав: “Чому?” Тільки згодом я усвідомив, що подібні запитання цілковито безглузді... Я просто справді люблю літературу, а публічна робота – найкращий спосіб перемогти себе і свої комплекси. Коли ти не ховаєшся кудись в офіс, а щодня виходиш на подіум, ти почуваєшся повноцінною людиною, хоч це й дуже нелегко.
В двері обережно постукали і до кабінету ніяковіючи увійшла симпатична дівчинка.
— Перепрошую, пане вчителю, – ось. Як я й обіцяла.
Вона простягла Дем’янові невеликий зшиток рукописних віршів. Хлопець мовчки розгорнув пакунок і заходився ретельно вивчати написане. На нього, затамувавши подих, терпляче дивилися дитячі, не зіпсовані ще життям очі. Дивилися так, ніби від його слів буде залежати все її подальше життя.



3

читати