Завантажити

…Павло сторожко пірнув у темряву бараку, на ходу роздумуючи, чому і з ким йому заборонили розмовляти. Приміщення, цілком позбавлене денного світла, лякало своєю штучною ілюмінацією. Чоловік боязко ступав м’якою, ніби всипаною тирсою долівкою, і відчував, як з кожним наступним кроком волосся на голові стає дибки, а тіло густо вкривається дрібними, огидними сирітками. Бо ті обриси, ті силуети, що вирисовувалися у світлі ядучо-жовтих ліхтарів видавалися потворними химерами із найжахливішого сну.

Вздовж нескінченно-довгих стін стояли цільні стелажі, на них десятками, сотнями! мало не один на одному лежали обдерті, худезні тіла. Та що там тіла – самі кості, гострі й сучкуваті, обтягнені тонко-жовтою, мов старий пергамент, майже прозорою шкірою, з-під котрої, проступали синюшні рельєфи вичавлених на макуху нутрощів!

Сотні вилупкуватих і червоних від потрісканих судин очей, здіймалися на нього своїми пустими, мов пекельне провалля, зіницями. Важко було й уявити, що ці створіння раніше могли бути живими людьми, бо тепер вони скидалися на грішників, що палають у смертоносному вогні, або й саму рогато-копитну нечисть, що утримує їх у довічних стражданнях.

Дехто з тих примар, намагаючись привернути до себе увагу й сподіваючись на те, що цей незнайомий чоловік якимось чином може вплинути на їхню гірку долю, силкувався заговорити, покликати на допомогу, витиснути з себе бодай звук. Але в бараковому мороці їхні голоси звучали химерним гусячим сичанням чи ревом недобитого звіра, вселяючи в Павлову свідомість страх, що й він зараз постане перед судом Божим, і якщо в його короткому житті було більше гріха ніж чеснот, то його миттю буде покарано та скинуто до цього спільного диявольського казана.

За два роки перебування в Німеччині йому всякого прийшлося пережити, але такого жахіття бачити не доводилося. Кулик онімів, закляк, остовпів, заціпенів і скаменів одночасно, а потому його розібрала така пропасниця, що тіло, мов у буянівського епілептика Грицька, якого йому одного разу власноруч довелося рятувати від нападу, просто посеред вулиці, почало конвульсійно теліпатися. Він не міг ні опанувати, ні навіть применшити цей шалено-непідвладний трем, ні навіть зрушити з місця. Чоловік пройшовся долонями по своїх тремтячих руках, плечах, тілу сподіваючись присмирити лихоманку, та нічого не вийшло. Тоді він безпомічно роззирнувся навколо, мало не волаючи про допомогу.

Цербер саме спинився, вчувши, що кроки позаду стихли. Він здивовано озирнувся, побачив заціпенілого шлапака, що судомно розтирав тіло, повернувся до нього, зробивши кілька широких кроків, і люто штрикнув пікою під ребро, підганяючи вперед. Павло спам’ятався й задрібушив услід за охоронцем, видзьобуючи із запаленого мозку злоповісну думку про те, що цього разу він потрапив до справжньої катівні, і звідси, певно, вже не знайде зворотного шляху...

читати