Завантажити

також у людині, отож усі діяння людські насправді є діяння божі и не можуть бути гріховними. Але боги є добрі й злі. Світ невидимий, духовний створений богом добрим, світ видимий, тілесний — творіння бога злого. Душа людська — частка світлого, небесного світу знемагав в тілі, як у темниці. Змішання духовного й тілесного призводять до муки, до торжества зла в світі. Треба вивільняти дух, віддаючи тілові тілесне. Тому ніякі обмеження не мають влади над людьми. Усі ж заповіді божі в святім письмі — суть плоди прокляття, і всякий вільний від прокляття вільний також і від заповідей. Гріха немає. Слава господня як у святості, так і в гріхові. Людина може знати бога, чи вірити в бога, чи молитися йому, однак це е бог, що живе в людині, який сам себе і впізнає, і вірить у себе, і молиться сам собі. Тому немає ні неба, ні пекла, а є тільки те, що міститься в людині. Тож хай гряде час, коли запеклі, святі, набожні, самовпевнені, що в своїй праведності по-церковному вірять, умруть за свою святість і віру так само, як умруть злодії, вбивці, святотатці й розпусники, які не вірили ні в що, та однаково мали в собі бога, бо були зіткані з його волі. Хіба ж не сказано в “Капітуляріях” Карла Великого, що мораль у чистому вигляді належить до царини свободи, тому закон про неї мовчить? Заблуд людський полягає в намаганні прикритися одягом навіть без потреби. Що ж таке одіж? Одіж була знаком утраченої невинності, зародженої гріхопадінням свідомості, що є добро і зло, і, отже, знаком прокляття, яким супроводжувалося саме це усвідомлення. Повернення до наготи означає, що прокляття знято й обмеження відкинуто. Адам у часи невинності був нагим і не соромився власної наготи...”
Вибух світла різонув Євпраксію по очах, аж вона застудилася руною, вільною від Генріхового стиску, лякалася поглянути на те, що було попереду, не насмілювалася вірити отому білому пронизливому світлу, яке бачила й не бачила, але імператор шарпнув її грубо й нетерпляче, вона мало не впала зі слизького високого сидіння, рука їй зіслизнула з очей, і тоді почалося те божевілля, що від нього вже не могла вивільнитися до кінця життя. Побачила імператора, перегнутого, нахиленого наперед, втупленого кудись і в щось, почула його хапливий віддих, запримітила хтиве движання його ніздрів, висвітлених знизу чорною свічкою, що стояла з того боку тронного сидінпя, її погляд мимоволі помандрував туди, куди були втуплені очі Генріхові.
Там металися сполохані язички свічон, мов велетенські кажани, злітали чорно-червоні накриття з людей, а натомість било несамовито біле світло людської наготи, било від проповідника, від усіх, хто чаївся збоку, по всіх закутках. Обличчя Євпраксія не бачила, не розрізняла, лиш голі тіла, безліч тіл, ніби підвелися всі мертві світу і прийшли на страшний суд — сплетіння жіночої чистоти з чоловічою смаглявістю, білість і бруд, ніжність і жорстокість, а з усього зненацька стали вирізнятися обличчя, вона впізнавала графів, баронів, єпископів, своїх двірських дам, абатису Адельгейду; проповідник, відкинувши в темряву свій плащ, не вмовкав, здіймав свій настирливий голос над брудом і безсоромністю, говорив уже, здається, про тих двох, єдиних тут, хто ще зберіг на собі одяг, захованих одягом, відокремлених від усіх, неприступних поглядам і збезчещенню.
“...Державний муж уподібнюється мостові через велику ріку. Як міст, він поєднує людей і цілі землі, його призначення відкрите всім, воно величне, хоч і сумне, бо не посідає в собі ніжної краси. Натомість жінка народжується для святощів ніжності й краси. Тому нагадує вона собор. Усі йдуть до неї, як до собору, і вмирають од захватів її красою, як у святинях. У собор входять многі, а не належить він жодному. Бо те, що видається власністю всіх, не може нікому й належати. У соборі панує бог, у жінці — любов. Тож хай запанує любов сьогодні!..”
Дикий зойк покрив слова проповідника, крізь сплетіння голих тіл і чорних тіней пробивалися до світла якісь чоловіки; у метанні чорних тіней, нагих тіл, у зловісності й поквапі бігло четверо, знесамовитіло тягнули якусь ношу, рвали її в боки, розсмикували, розшарпували, проповідник відступився від табернакулума, мовби звільняючи місце для отих розшалілих, жіночий зойк безсило борсався під склепіннями собору...
Євпраксія нарешті побачила, що ті четверо несуть жінку, вона відбивається, довге чорне волосся тягнеться по кам'яній підлозі, розметалося по обличчю, по грудях, прикриваючи бодай трохи наготу, тіло в жінки було чи не наибіліше з усіх жіночих тіл, а може, близькість безлічі свічок робила його таким, темні тіні звабливо тепліли по тому тілі, волосся металося навсібіч і здавалося, що й воно кричить від наруги, скаржиться, обурюється; чоловіки поклали жінку на табернакулум, тримали її міцно й жорстоко, як Авраам свого сина Ісаака, жертвуючи богові, жінка билася в їхніх руках, норовиста й дужа, волосся врешті впало кудись униз, сяйнуло жіноче обличчя!.. Євпраксія ще не вірила тому, що побачила, але тої ж миті почула знайомий стукіт

читати