Завантажити

дерев'янки об кам'яну підлогу. Дерев'янка стукотіла хапливо, гарячкове, торжествуюче, барон Заубуш, з червоною машкарою на очах, зовсім нагий, розсуваючи всіх, ішов урочисто на ту розкладену безпомічно жінку, і тут Євпраксія впізнала в ній свою Журину і впала в непам'ять...
ЛІТОПИС БЕЗСИЛЛЯ
Не мала часу на хворощі. Повинна була боротися! Хто міг прийти на поміч Євпраксії?
Імператора залічувала до таких самих насильників, як і Заубуш. З Журиною могла колись хоч плакати, тепер Журини не було: кинулася в Рейн, і її поховали навіть без церковного відспівування як самогубцю... Лишалася церква, у стінах якої сталося найстрашніше, заплямована так само, як і вона, Євпраксія, але однаково всемогутня, бо ж імператор усе свое життя віддав боротьбі з нею і здолати, як видно було, не зміг.
В безсилій люті до своєї жони Генріх позбавив її привілею всіх, хто наділений високим походженням: відібрав у Євпраксії духівника київського, лишивши абата Бодо, присутність якого можна було терпіти тільки за умови, що імператриця мала б коло себе і отця Северіана. Євпраксія сподівалася на відомщення імператору, вірила, що пригадається колись йому ще й цей негідний учинок, уперто уникала зустрічей з абатом Бодо, щоразу домагаючись у Генріха повернення ЇЇ привілею.
Та коли ти в тяжкім горі, тоді не до привілеїв. Зрозпа чена Євпраксія покликала абата Бодо і, коли той прийшов, розповіла йому про ту гидоту і тон жах, яких зазнала від імператора і його прислужників, питала в абата поради, вимагала підтримки його бога.
Він спробував її втішити, спростовуючи зловчоння. Було сказано таке: “Передовсім слід звернути увагу ііа ті слова апостола, які він виголосив, передбачаючи майбуття: “Єресі потрібні, щоб випробувати тих, хто перебуває у вірі”. Ось з чого головним чином видію їхнв безумство і відсутність у них будь-яких пізнань і розуму, коли вони стверджують, ніби бог не є творцем усього сущого. Кожен відає, що будь-яка річ, хоч якої ваги чи величини, коли існує щось ще більше, повинна походити від того, що перевищує величиною все інше. І це справедливо однаково і для речей тілесних, і для предметів безтілесних, бо й тілесне, й безтілесне, піддаючись змінам закону випадковості, руху, розвитку, однаково відрізняється від будь-якого винуватця, а тому повинне походити й мати кінець, щойно набуде спокійного стану. Коли ж тільки єдиний творець по своїй суті незмінний, по своїй суті благий і водночас справедливий, і він один у своїй всемогутності спроможний влаштувати різноманіття природи й розподілити все в порядку, то, крім нього, суще ніде не може знайти свого первісного спокою і вертається туди, де набуло свого початку.
Відомо також, що у всесвіті в творця ніщо не згинуло, окрім того, що дерзновенно порушило начертані ним межі природи. А тому всяка річ ліпша й істинніша, що твердіше й міцніше перебуває вона в порядку, визначенім для власної її природи, завдяки ж тому все, що нез-мінно підлягає приписам творця, постійно слугуватиме йому. Коли ж що-небудь, ухиляючись од його волі, зазнав падіння, то воно тим самим служить уроком для всього іншого. Між усіма тварями рід людський займає середину, а саме: людина вища від усіх інших тварин і нижча від небесних духів, займаючи середину між вищими и нижчими істотами, людина уподібнюється тим або іншим, залежно від того, куди більше схиляється. Отож людина що більше наслідує властивості небесних духів, то стає вищою й ліпшою за тварин. Тільки людині дано досягти блаженства порівняно з іншими тваринами. Зате коли вона його не заслуговує, їй судилося стати жалюгіднішою за дикого звіра. Благость всемогутнього творця, передбачаючи від початку часів, що за такої умови свого існування людина дуже часто може спадати до глибини,призначила час од часу творити чудеса для вибавлення падшого людства. Доводом цього слугує кожна книга святого письма, кожна його сторінка, та найбільше те стає ясним з особливого милосердя всемогутнього отця, з яким він послав добровільно на землю сина свого, єдиного з ним по величі й божественності, себто Ісуса Христа. Разом в отцем, слугуючи початком усякого життя, істини й блага, він віддав себе на спасіння всім живущим...” То були пусті слова.
ЖАХ
Сором розтоптано, життя розтоптано, пустка запанувала довкола, разпачливіша за смерть. І смерть мовби доторкнулася Євпраксії своїм крижаним крилом — суцільні здригання, відраза, зненависть... Не хотіла нікого бачити, не їла кілька днів, зависла між маренням й дійсністю. “Імператриця нездужає”,— це всіх задовольняло. Життя точилося далі, може, знову щоночі збиралися оті чорні в підземеллях собору й творили свої нелюдські оргії і щоночі сидів на холоднім кам'янім підвищенні Генріх і розвогненними очима жадібно вхлинав те, що втрачене було для нього, може, й назавжди.
Євпраксія бачила Журину. Не там, у похмурих підземеллях, не розтерзаною на табернакулумі для одного барона — бачила її молодою, як сама нині, коли вибігала на узлісся невдягнена, боса, з росою на смаглявих

читати