Завантажити

Євпраксія попервах ще не відала нічого, лише дивувалася вельми з того, що в абатстві завжди чомусь товчеться більше чоловіків, аніж перебуває там жіноцтва.
Отця Северіана під усілякими приводами до Євпраксії не пускано, видно, потурбувався про те абат Бодо, який ставився до свого київського співбрата з неприхованою ворожнечею. Северіан же навмисне підкреслював свою несхожість на цих голених абатів, лякав усіх своєю боро-дищею, рудими старими чобітьми, зношеними дощенту, вицвілими шатами, важучим золотим хрестом, з якого можна б зробити з десяток отих худорлявих хрестиків, що теліпаються на запалих грудях абата Бодо. Він прокрадався до княжни в найнесподіваніший час, іноді заставав у своєї духовної доньки супротивника, тоді вони обидва забували про малу княжну, вона могла собі розглядати мініатюри, могла йти в монастирські сади, могла лягти спати, а вони зчіплялися в своїх безглуздих суперечках за віру, око в око, лоб у лоб, гриміли звинуваченнями, обмінювалися прокльонами, лайками, мало не плювалися, дати б їм мечі — то й не знати, чи не порубали б один одного.
— Погрязли-бо суть у заблудах! — потрясав величезними кулаками перед маленьким сухим личком Бодо отецьСеверіан. — Вживаєте опрісноки, єже яві есть жидівського служіння вірі і від многі єресі начаток і корінь прият. Не дотримуєте посту в першу неділю чотиридесятниці, не дозволяєте священикам брати шлюб, забороняєте священикам творити таїнство миропомазання, додаєте до символу віри “І від сина”, а то єресь і всіх злих верх.
— А ви продаєте дари божі, як симоніани,— вилічував гріхи грецької церкви абат Бодо,— робите євнухами пришельців, як валезіани, і поставляєте їх не тільки в клірики, а й в єпископи. Подібно до нечестивих аріан, ви перехрещуєте християн, хрещених в ім'я святої тройці. Мов донатисти, ви стверджуєте, ніби немає іншої церкви, окрім вашої. Подібно до ніколаїтів, дозволяєте шлюб служителям вівтаря. Мов северіани, порицаете закон Мойсея. Як духобори й богоборці, виключили з символу, що дух святий ісходить і від сина. З маніхеями ви кажете, що все квасне одушевлене. Подібно до назореїв, дотримуєтеся жидівських очищень, раніше восьми днів не дозволяєте хрестити младенців, хоч би вони й умирали нехрещеними, не даєте причастя родильницям і не допускаєте до свого спілкування тих, хто стриже волосся й бороду за звичаєм римської церкви!
Тоді отець Северіан вмить вилічував усі єресі, які він знаходив у латинян: савеліанство, жидівство, македоніанство, аполінаризм, армянство, монофелітство, монофізитство, аріанство, несторіанство, іконоборство.
Євпраксія навіть у гадці не мала, що на світі може існувати стільки незрозумілих і, як на те пішло, геть непотрібних, безглуздих, дурних слів. Їй хотілося сміятися з отих двох старих, одурілих від взаємних звинувачень чоловіків, а ті тим часом розпалювалися ще більше, забували про свої святощі, ставали схожими чи то на п'яних кнехтів, чи просто на шаленців.
— Ти забув про свої обов'язки,— гримів абат Бодо на Северіана,— і, водимий невгамовною хтивістю, будучи глухішим за осла, страшно гавкаєш на святу римську апостольську церкву. Ти не пресвітер, а застарілий во злі, проклятий столітній мул! Тебе можна швидше прийняти за поганого Епікура, ніж за священика, не в імператорському монастирі тобі перебувати, а в амфітеатрі коло звірів або ж у лупанарії!
— Замовкни,— огризався отець Северіан,— прикуси, нечестивцю, свій собачий язик! Не розумієш, що кажеш і що стверджуєш! Ти дурний, а вважаєш себе розумнішим за сім мудреців. Навчись же хоч мовчати, коли й досі не навчився говорити, а лиш гавкаєш, мов шолудивий пес!
Євпраксія ляскала в долоні від захвату такими добірними словами, тоді дзвонила в срібний бубонець, кликала Журину й веліла дати отцям святим пива.
За пивом пристрасті вмовкали, сповідники позирали один на одного з-за кухлів, душі їхні, пом'якшені міцним напоєм, готові були до замирення, обидва згадували й про Євпраксію, зніяковіло всміхалися до княжни, а вона виходила від них, випрямлена, холодна, неприступна, щоб за дверима впасти на руки Журини, зайтися дитячими слізьми, здригатися невтішно всім тілом. Нащо це їй усе? І скільки триватиме?
То пробуджувалася в ній жадоба життя, перемірювала вбрання, милувалася своїми прикрасами, перебирала коштовності, тоді знов падала у відчай, кликала Журину, плакала перед нею: “Навіщо все це?” Так, ніби та знала. Була простою жінкою, мала свої болі (син Журило навіки зостався відірваний од матері, а такий же, як Євпраксія,— дванадцятилітній), в абатстві повно було в неї клопотів: топила печі, готувала лампади, свічки, вимітала сміття, чистила овочі, варила їжу, слугувала в трапезній. Про те, що й вона жінка, якось забували всі, вона ж — найперше, мабуть. Коли б лишалася довше в замку маркграфа, не знати, як воно було б, а тут — схована від усіх, заклопотана, прив'язана до малої княжни, повинна була відректися від усього, що судилося б ще їй, жінці достоту привабливій, досвідченій, умілій. Час

читати