Завантажити

подолати і котрий насправді ніколи й ніким не може бути подоланий так само, як і жінка? Завойовуєш камені, а не простір і не душі людські. Чи може він сказати, що завоював душу Хуррем? Тіло її упокорив, запліднив насінням Османів, а душу? І що він знає про цю маленьку загадкову дівчину з далекої України?
— Занадто багато гине ісламських воїнів,— похмуро сказав султан Ібрагімові.
— А хіба вони не народилися для того, щоб умирати? — безжурно відповів грек.
— Занадто багато гине,— уперто повторив султан. Нарешті гармати розбили круглу башту святого Миколая — найміцнішу й найбільшу в твердині, у пролом кинулися яничари, але на їхньому шляху стали плече до плеча рицарі — у чорних плащах до коліна, з білими хрестами на грудях, з широкими мечами в руках, і попереду — сивоголовий Іль-Адан, якого не брали ні меч, ні куля, і яничари були відкинуті, а вночі пролом закладено міцним камінням, і твердиня знов стояла мовби ще неприступніша.
Не помогло те, що султан одягав на дивані своїх візирів у золоті кафтани.
Не помагали завивання військових імамів: “Воюйте з тими, які і; де вірують у бога, поки вони-не даватимуть викупу за своє життя, знесилені, знищені”.
Не помагало заохочення башів: “Захоплені камені й земля припадуть падишаху, а кров і добро — переможцям”.
Минали тижні за тижнями, а твердиня стояла. Жменька рицарів не піддавалася сотням тисяч султанського війська. Вже проти кожного каменя Мустафа-паша виставив не по одному воїну, а по двадцять, але фортеця не піддавалася. Величезний Сулейманів флот не міг пробитися в Родоську гавань, найбільші султанські гармати не могли розколоти каменів твердині, хвилі пристуків розбивалися кривавими бризками, військо задихалося від бруду й сміття, що виростало довкола нього цілими горами, від палючого сонця не рятував навіть морський бриз. Принесена якимсь кораблем із Стамбула чума щодня збирала ще страшніший ужинок, ніж кривава смерть на стінах фортеці, тяжкий гнів заволодів Сулейманом, котрий бачив, що його наміри закінчаться тут так само безславно, як закінчилися колись і для великого Фатіха.
Султан усунув Мустафу-пашу з посади сераскера, замінивши його хвалькуватим Ахмедом-пашою. Мустафу-пашу поставлено на дивані з шаблею, почепленою йому на шиї. Адмірала Курдоглу, зв'язаного, на палубі відшмагано, як дрібного злодюжку. Гнів падишаха впав і на нового румелійського беглербега Аяса-пашу, чоловіка хороброго, але вельми дурного, малої пам'яті, добре говорити не дала йому природа, читати й писати до сорока років не навчився, випадок виніс його перед очі й милість султанові, випадок мало й не згубив під мурами Родосу. Сулейман усував з посад найдовіреніших, найхоробріших. Похмурий страх перед неприступністю твердині й перед безмовною пошестю, цією карою небес, здавалося, змусять султана відступити. Але тут із Стамбула прийшла вість про те, що Хуррем народила падишахові сина,— і все змінилося в один день. Цілу ніч під мурами Родосу яріли величезні вогні, били барабани, весело грали зурни, виспівували мулли й імами. Султан скликав диван, дарував милості, оголосив, що сина свого називає Мехмедом на честь великого Фатіха; забувши про невдачі, вихваляв своїх воїнів, сказав, що стоятиме хоч і цілу зиму під мурами твердині, аж поки вона впаде йому в руки, мов стиглий плід з дерева. “Греки обсідали один город чотирнадцять років через жону непристойного поводження,— розвеселено заявив султан,— то хіба ж мої воїни не зможуть витримати одної зими?”
Справді довелося зазнати їм і осені й зими, нескінченних дощів і навіть мокрого снігу, який випадав над Родосом, може, вперше за цілі століття. Усе оберталося проти Сулеймана, але він затявся вистояти й перемогти, інакше не хотів повертатися до Стамбула, до своєї Хуррем-султанші й малого Мехмеда.
Ще два місяці, вмираючи від куль оборонців твердині і від чуми, билося Сулейманове військо за Родос, і пише перед різдвом 1522 року останні оборонці виставили над руїнами білий прапор, і султан допустив до себе великого магістра Іль-Адана для переговорів про здачу кріпості. Півроку тривала облога, сто тисяч ісламського війська лягло під мурами Родосу, з них половина від чуми, і все те лиш для того, щоб султан сів у тронному залі города рицарів під пурпуровим шовковим балдахіном, на золотому троні, а повз нього пройшли сумні залишки родоських рицарів із великим магістром попереду, тоді спустилися до гавані (яничари кляли їх і плювали на їхні сліди), сіли там на корабель і попливли шукати собі нового пристановища. Вони прибилися до неаполітанських берегів неподалік від тих місць, де Вергілій колись виводив на берег бравого Енея з славетними залишками троянців. Лиш через десять років рицарі-розбійники одержали від іспанського імператора Карла V скелі Мальти, де трималися наступні двісті п'ятдесят років, поки не знайшлася сила, яка їх зломила остаточно.
Та все те мало бути згодом, а тим часом їхній єдиний корабель із чотирикутним латинським парусом виходив із гавані, а в тронному залі ордену сидів султан

читати