Завантажити

султанів і його попередників з роду Османового, а тоді звелів передивитися всіх своїх євнухів і безжально пообчищати їх від усього чоловічого, щоб не лишилося й сліду. Коли Касим-паша обережно натякнув, що не всі витримають таке тяжке випробування, надто ж євнухи літні, отже, найдосвідченіші і найвідданіші, Сулейман тільки скривився:
— Тим гірше для них.
Те саме проробив і в Стамбулі, переполовинивши євнухів, і в Баб-ус-саадс, і при дворі. Не загрожували тепер султанським жонам нічим, навіть малу природну потребу не мали чим справляти і вимушені були носити в складках своїх тюрбанів срібні трубочки для цієї мети.
Тож легко було уявити, що чекало Ібрагіма, коли б султан довідався про походження своєї улюблениці і про ночі, які вона провела в його домі на Ат-Мейдані. Порятунок був хіба що в тім, що рабиня набридне султанові, перш ніж він стане цікавитися її походженням, або ж у тім — і на це треба було сподіватися найбільше,— що Ібрагіма не видадуть ні валіде, ні сама Хуррем: одна, щоб не бути спровипеною з греко'м, друга, щоб назавжди лишитися перед султаном поза будь-якими підозрами. Та це все були самі лиш сподівання, а як буде насправді, ніхто не може знати наперед, навіть сам Ібрагім, попри його пронозливість і меткість розуму. Втішало тільки те, що султан не змінив свого ставлення до улюбленця, отже, ще не знав нічого. Інакше б не простив. І коли й не звелів би, може, негайно знищити зрадливого друга, то перед свої царствені очі не пустив би ніколи ні за що — це вже напевне.
Про молоду жону Ібрагімову заговорив султан теж, очевидячки, неспроста. Може, захопленість його малою Хуррем була такою, що кортіло будь-що похвалитися її красою і принадами, але султанське становище не дозволяло зробити цього навіть перед Ібрагімом, і Сулейман закликав до відвертості свого улюбленця: хай той вихваляє свою Кісайю, і в тих вихваляннях віддзеркалиться захопленість султанова. Для цього досить було б Ібрагімові прочитати рядки з Ахмеда Паші: “Локон, що кокетує на твоїй щоці, о друже, прекрасний павич, що розпускає пір'я, о друже...” Або з Іси Неджаті: “Від муки, що кубок цілує твій рот, відвертаючись, на вогні ревнощів повертаючись, печінка моя стала кебабом”. Та Ібрагім вагався. Примушувати султана зрівнювати свою кохану з коханкою його підданого (хай і наближеного, хай і улюбленця!) — чи не буде це образливим для його високої гідності, надто ж коли взяти до уваги Сулейманів тяжкий характер? Султан не потребує свідків для своїх любощів, йому не потрібні сповірники в його чоловічій пристрасті, жінка, яку він покохав навіть на кілька днів, стоїть для нього вище за всіх жінок на світі, отож про тих інших коли вже й говорити при ньому, то хіба що зневажливо або насмішкувато.
Всі ці думки, побоювання і вагання пролинули в голові хитрого грека так швидко, що відповів він Сулейманові майже без затримки, майже вмить, і відповів саме так, як хотілося почути Сулейманові.
— Кісайя? — вигукнув Ібрагім, розширюючи очі, так ніби безмірно дивуючись нагадуванню султановому про якусь там не варту його уваги істоту.— Ота донька набитого дукатами дефтердара Скендер-челебії? Але ж, ваша величність, ви не повірите: вона пахне золотом!
— Золотом? —усміхнувся султан.—Ти сказав: золотом? Я ще не чув ніколи про таких жінок. Може, амброю або мускусом?
— Та ні, саме золотом, ваша величність! І якби ж то я був уже старий, а вона так само стара і від неї пахло золотом, то я втішився б принаймні думкою, що то запах благополуччя. Коли ж золотом пахне від молодої, так і знай, що це вже не жінка, а лише донька головного дефтердара. Щодня, щогодини, щохвилини — тільки донька дефтердара: це остогидне й найтерплячішому, а я не належу до терплячих, надто в любощах. До того ж вона тримає мене в обіймах так міцно, як тримає за одяг кредитор свого боржника. Хіба це життя, ваша величність?
— Мабуть, доведеться подумати про справжню жону для такого доблесного чоловіка, як ти, мій Ібрагіме,— сказав султан, з усього видати, вдоволений Ібрагімовою скрухою, і, мабуть, уже порівнював потай незрівнянну свою Хуррем і своє високе щастя з куцим щастям улюбленця.
— Але подумаємо про це після походу,— додав султан, не даючи Ібрагімові змоги навіть подякувати, зате дивуючи свого наближеного, як умів дивувати тільки цей загадковий повелитель.
— Після походу? — вигукнув Ібрагім.— Ваша величність, але ж ми нікуди не вирушаємо. Ми сидімо в Стамбулі.
— Заповіти моїх предків вимагають, щоб я виконував їхню волю.
Ібрагім мовчки дивився на Сулеймана. Вже хто, як не він, знав необмежену зажерливість Османів, щоб тепер пробувати вгадати, про який же заповіт новому султанові йдеться.
Султан відпив з чаші, наповненої Ібрагімом, помовчав, тоді кинув коротко:
— Острів!
Пояснення були зайві. Ібрагім надто добре відав, що ненависним для Османів островом, який дратував їх і принаджував ще з часів Мехмеда Фатіха, був Родос, неприступна фортеця християнських рицарів-іоаннітів, які розбудовували її й зміцнювали вже двісті

читати