Завантажити

роздолі —
Могила моя.
Хочеш, мила, знати, хто в нас дзвонарі?
Кулі та булати,
Шаблі та гармати,
Сурми на зорі!
Несли з собою ікони й мощі святих. Люд виходив їм навстріч, щоб поклонитися святиням і їхньому стражданню, виносили хліб і воду, вино й м'ясо. Де ще могло воно взятися тут після плюндрування султанськими душогубами? Гнані несли з собою мощі святої П'ятниці, випрошені колись у хрестоносців із Візантії болгарським царем Йованом Асеном і перенесені ним у свою столицю Тирново. Перед турецьким нападом на Болгарію мощі сховано у Відині, а тоді княгиня Міліца вблагала свого зятя султана Баязида, щоб він їх віддав сербам. Відтоді Белград був місцем зберігання тирновської П'ятниці. “Пришествием твоим сербская земля обогатится”,— проказувалося у церковній службі святої П'ятниці.
Ще несли з собою чудотворну руку цариці Феофано, жони Льва, царя премудрого, а також ікону богородиці, мальовану євангелістом Лукою.
Сулейман дозволив людям виходити на шлях, цілувати ікони й мощі, але за плату. Гроші мали йти в султанську скарбницю.
У Царгороді султан звелів грецькому патріархові сплатити за реліквії дванадцять тисяч дукатів, коли той не хоче, щоб їх було кинуто в море.
Тоді Сулеймана ще не названо Кануні-Справедливим, але намагався виказувати він свою жорстоку справедливість щокроку.
На прощання ще довго дивився з високого белградського берега на злиття Дунаю і Сави. Ґулями39 тримали над султаном велетенський чадор. Ніхто не смів ступати в просторе коло тіні, утворюваної чадором. А сам султан мовби ховався у тому колі, не насмілюючись ступити за його межі. Маючи таку імперію, обмежуватися клаптем тіні під чадором? Така малість людини, бо й що людина перед світом і стихіями! Дві велетенські слов'янські ріки текли в нього під ногами, стелилися йому до ніг і не стелилися — норовисті, невпокорені, могутні. Горіхові води Дунаю, глибокі й загадкові, пливли спокійно й потужно, а Сава котила з гір вировиння глини, мулу, піни, вдарялася з розгону в пречисте тіло Дунаю, каламутила його глибокі води. Дунай відтручував і відштовхував Саву, якийсь час вони мчали поряд двома несамовитими потоками — один темний, горіховий, чистий, другий — жовтоглиняний, не вода — якийсь суцільний бруд; Дунай не давався, пручався, сахався запацьореної Сави, але жовті патьоки розтікалися ширше й ширше, затягували в свою каламуть нові й нові світлі шари води — і велика ріка здалася, дала себе полонити, борсаючись і здригаючись, ніби в конвульсіях, пливла тепер до моря такою скаламученою, як душі людей, охоплених нещастям, злочинами і невситимою жадобою володарювання. Чи не така каламутна і в нього душа? Сулейман не мав сили відірвати погляд від злиття рік.
До Стамбула повертався без війська, йшов швидко, з короткими ночівлями й перепочинками. Сімдесят п'ять днів треба було йому, щоб дійти від Стамбула до Белграда, тридцять днів витратив на здобуття міста і ще тридцять один день повертався назад до столиці.
В одному сербському селі Сулеймана зустріла вість про смерть його найменшого сина Мурада. Тільки старий Пірі Мехмед наважився сказати султанові про сумну новину. Будь-хто інший за такі слова міг поплатитися головою, але яка ж рука піднялася б на сивизну старого візира? Султан сумно відповів рядками з корану: “Коли б аллах бажав узяти для себе дитину, то він вибрав би, що йому угодне, з того, що творить. Хвала йому! Він — аллах, єдиний, потужний!”
Два дні після вісті про смерть сина Сулейман перепочивав. Двічі присутній був на кінних змаганнях, брав участь у ловах, розглядав з коня стару сербську церковцю. Коли милувався кіньми па змаганнях, згадував слова: “Ось представлені йому були увечері легко стоячі, благородні”. Вірив, що вічний бог і щастя володаря не полишать його, бо ж народився для володарювання і мав сповнити своє призначення. “І віддали ми йому під оруду вітер, який тече за його повелінням, легким, куди він забажає, і шайтанів, усякого будівника і водолаза, й інших, з'єднаних у кайданах”. Вирушив на Стамбул. Нікого не хотів бачити по дорозі, крім Ібрагіма, Пірі Мехмеда й старого Касима-паші. В Едірне покликав до себе Ахмеда-пашу, якого полюбив за хоробрість під стінами Белграда. Не лякало його те, що в Стамбулі лютувала чума, за якою йшла чорна віспа, безжально нищачи маленьких діток.
Коли в Стамбулі французький посол через великого візира стане благати султана, щоб він випустив його з охопленої моровою пошестю столиці, Сулейман гнівливо й подивовано водночас вигукне: “Чого він хоче і куди втікає? Чи він не знає, що чума — це божа стріла, яка ніколи не б'є повз ціль? Коли бог захоче його умертвити, ніяка втеча й щезання не поможуть. Чоловік завжди стоїть перед невідомістю. Чума увійшла і в мій палац, але я не полишаю його”.
До столиці Сулейман повернувся без пишноти, без тріумфу, непомітно перевізся встеленою килимами султанською баркою від Сіліврії, зійшов на берег у

читати