Завантажити

мав того більшого, боявся навіть подумати про те, бо не приваблювало його ніщо, крім влади. Владу мав султан, Ібрагімові судилася покора, особливо нестерпна через те, що ходив коло влади на відстані небезпечній і загрозливій. Але вдовольнятися доводилося малим. Тому нарешті згадав про свою золотоволосу рабиню і звелів старшому євнухові привести її вночі до ложниці.
Коло узголів'я поблимував сірійський мідний світильник, з мідної курильниці посеред великого червоного килима вився тонкий димок ледь вловимих пахощів, Ібрагім лежав на зелених, як у султана, покривалах, тримав перед очима стару арабську книгу. Вона була товста й тяжка, тримати без дерев'яної підставки та ще в постелі таку вагу було майже неможливо, але йому чомусь хотілося показатися перед тим дівчиськом саме так: поважним, ученим мужем, вразити її так само, як хотів, мабуть, вразити на Бедестані, не торгуючись, призначивши за неї ціну, вдвічі більшу, ніж просив той старий пройдисвіт Сінам-ага. Як її звати? Роксолана. Ім'я дав їй Луїджі Гріті. Недбало, не думаючи, мимохідь. Але хай буде. Можна б ще назвати Рушен. Це теж нагадуватиме про її походження, водночас відповідатиме османському духові. Підштовхувана євнухом, дівчина увійшла до просторої ложниці і не без подиву зауважила на зеленому ложі того, котрий купив її на Бедестані. Була вся в рожевому шовку, тонкому й прозорому. Ібрагім повернув до неї голову, стягнув до перенісся брови.
— Ти будеш однині Рушен,— сказав своєю дивною слов'янщиною, од якої Настасі захотілося сміятися.
— Хіба ти турок? — забувши, навіщо її сюди привели, простодушно спитала вона.
— Рушен і Роксолана — так зватимешся,— не відповідаючи, суворо пояснив Ібрагім.— Підійди ближче і скинь свій одяг, він заважав мені роздивитися твоє тіло,— звелів Ібрагім.— Ти рабиня і маєш робити все те, що я тобі скажу.
— Рабиня? Раби мають працювати, а я сплю та їм.
— Ти рабиня для втіхи й насолод.
— Для насолод? Яких же?
— Моїх.
— Твоїх? — Вона засміялася.— Чи не занадто ти кволий для насолод?
Він образився. Блиснули гнівно йому очі, сіпнулася щока. Пожбурив книгу на килим, гукнув:
— Підійди сюди!
Вона ступнула мовби й до ложа і ніби вбік.
— Ще ближче.
— А коли не хочу?
— Маєш слухатися моїх велінь.
— Ти ж християнин? Бо не схожий на турка. Християнин? Це було так несподівано, що він розгубився.
— Хто тобі сказав, що я був християнином?
— А й так видно. Хіба неправда?
— Тепер це не має значення. Підійди.
— Не підійду, поки не знатиму.
— Що тобі ще?
— Повинен відповісти мені.
— Ти нахабне дівчисько! Підійди!
— Ні, ти скажи мені. Чув про тих сімох отроків, що заснули в Ефесі?
— В Ефесі? Ну то що?
— Вони досі сплять?
Ібрагімові починала вже подобатися ця дивна пригода у власній ложниці.
— Принаймні я не чув, щоб вони прокидалися,— сказав він звеселено.— Тепер ти вдоволена?
— А той священик? — не відступалася вона.
— Який священик?
— У святій Софії. Коли турки з їхнім султаном вдерлися до Софії, там правилася свята служба, всі стояли на колінах і молилися. На амвоні стояв священик, який вів відправу. Тоді яничар з шаблею кинувся на священика і вже замірився, щоб розрубати його, але той затулився хрестом, позадкував до стіни храму, і стіна розступилася і сховала священика. Він вийде з неї, коли буде кінець невірним. Ти мав би чути про це.
— Не чув, і ніхто тут не чув про таке. Це якась дика вигадка.
— Чому ж дика? Це знають усі поштиві люди. Настася зграбно ступнула ближче до ложа, нахилилася над кинутою книгою, перегорнула сторінки.
— Не знаюся на цьому письмі. Якесь дивне.
— Вмієш письма?
— Чому б не вміла? Всього вмію.
— То йди до мене.
— Не піду. Цього не вмію й не хочу. З тобою не хочу.
— Примушу.
— Хіба що мертву.
— Ти дівчина?
— Мав би побачити вже.
— Але ж ти не хочеш, щоб я на тебе подивився.— На Ібрагіма насувалася незрозуміла нехіть. Думав уже не про втіху, а про те, як знайти почесний для себе відступ і як поводитися з цим дивним дівчам надалі. Казати правду, Рушен як жінка нічим не приваблювала Ібрагіма. Жінка має бути безмовним знаряддям втіхи, а не вдарятися у високі розбалакування, щойно ступивши до ложниці.
— Ти чия донька? — спитав він, щоб виграти час.
— Королівська! — засміялася Настася, зухвало стріпнувши пишними своїми червонястими косами. Ібрагім не зрозумів. Або не повірив.
— Чия, чия?
— Сказала ж: королівська!
— Де тебе взято?
— У королівстві.
— Де саме, питаю.
— Вже там нема, де була.
Він поглянув на неї уважніше, прискіпливо, недовірливо, навіть зневажливо. Нікчемна самозванка? Просто дурне дівча? Але ж справді дивне на вигляд і вдачею. І поводиться вкрай химерно. Ніколи ще не чув він про рабинь, які б сміялися, щойно попавши в рабство.
Йому захотілося подумати на самоті. Не знав самотності, не мав часу на неї, але іноді гостро відчував у собі якусь нез'ясовну тугу. і лише згодом відкривалося: то туга за

читати