Завантажити

вивчити острів, для чого ними розроблено було відповідні маршрути для мандрівок, і отак вони й перемірювали острівець власними ногами. Коли ми кажемо “малий острів”, то висловлюємося суто географічно. Бо малий він вважався порівняно до материків, до островів великих, до архіпелагів, малим видавався для швидкохідних лайнерів, які пропливали повз нього на Берген, Лондон чи Антверпен: зовсім як макове зернятко був такий острів для реактивних літаків, бо при надзвуковій швидкості такий клапоть землі просто не попадає в поле зору, на нього відводиться навіть не секунда в часовому обрахунку, а тільки доля секунди, час занадто малий, щоб людське око встигло віднотувати все довкола з вичерпною повнотою. Але для двох літніх людей, які живуть на такому окрайцеві землі, для людей, що не мають ні автомобіля, ні мотоцикла, а велосипед мають лиш один на двох, отож коли хочуть вирушити в майдри вдвох, то можуть це зробити лише пішки,— для таких Двох людей поняття “малий острів” набуває значення трохи інакшого, аніж для тих, хто живе на материку серед неосяжних просторів. Для цих двох людей маленький острів був по-своєму землею великою, майже неосяжною, він приховував безліч таємниць, на ньому знаходили вони нові й нові потаємні куточки: озерця, згірки, бугри, дерева, квітки, струмки, несподівані злами берега, об які з особливим шумом розбиваються морські хвилі. Якщо подумати, то в найобмеженішому просторі при відповідному настрої й бажанні людина завжди може знайти безліч несподіваних відкриттів, завдяки чому той простір набуде для неї якостей безмежності.
З-поміж відкриттів, зроблених подружжям на острівці, було невеличке озеро, неглибоке, тихе, і нічого в тому озері й не було б цікавого; якби не застали наші мандрівники одного разу там двох білих лебедів. Була вже осінь — час, коли птахи з цих суворих північних країв перелітають на південь у пошуках тепла й харчу, давно вже мали б, здається, податися в вирій .і лебеді, але щось їх затримало тут; може, вподобали вони той острів так само, як ці двоє осамотнених людей, може, й у лебединих душах народився сентимент до забутого всіма шматка землі посеред сірих холодних хвиль Німецького моря, — хоч як там було, а між птахами й людьми щось виникло спільне, якась мовби іскра приязні поєднала їх умить, жінка відразу вирішила, що птахи голодні, що їх треба нагодувати, вона розкришила свої бутерброди, кинула крихти в воду, однак лебеді не хотіли вірити людям, вони відпливали подалі від берега, сторожко видовжували шиї, готові були щомиті розпростати крила й знятися в літ. Так і пішли того дня люди додому, не досягнувши з лебедями порозуміння. Та коли з'явилися коло озера на ранок, лебеді, виявилося, не полетіли, вони ніби ждали людей, щоправда, трималися подалі від берега й цього разу, але вже не так сторожко позирали на своїх учорашніх знайомих і навіть виявили намір взяти пропонований харч, щоправда, обмежилися тільки наміром.
Найдивніше, однак, було попереду! Лебеді лишалися на озері й далі. Вони не летіли на південь, пропущено вже, здається, було всі строки, наставали холоди, снувалися густі холодні тумани над островом і морем, почалися шторми, а лебеді плавали собі по озеру, трохи сміливіше підпливали до людей, почали вже приймати від них їжу, зароджувалася дружба між людьми й птахами.
За зиму дружба стала справжньою, тепер життя для емери-тів набуло значимості, воно виповнилося турботами, з материка виписано було всі можливі книги про лебедів, жінка й чоловік готували для птахів харч так само, як батьки готують їжу для дітей; лебеді належно цінували людську турботливість, вони стали майже ручними, за зиму вони погладшали, наросло на них нове пір'я, вони помітно погарнішали, стали такими прекрасно величними, що навряд чи й могли б стати після довгих перельотів на південь та знов назад у краї літніх гніздувань.
На літо лебеді теж не покинули озерця, навпаки, вони принадили до себе ще одну пару, а під осінь на озері вже зібралося кілька лебединих пар, і для подружжя настала зима вже й геть клопітлива. Харч лебедям довелося возити велосипедом, чіпляючи до нього спеціального візка, кожному лебедю давано кличку, чоловік і жінка розмовляли з птахами, і ті їх слухали, граціозно вихиляючи шиї, на весну частина лебедів подалася десь на інші острови й озера, однак восени їх ще побільшало на озері, здавалося, що лебеді з цілого моря мають намір поселитися на зиму тут, щоб не летіти світ за очі, їм подобалося тут, було ситніше й ліпше, аніж у далеких краях віковічних мандрів; чоловік і жінка тепер не мали ні спочинку, ні бодай хвилинки вільного часу, вдень і вночі вони працювали на своїх лебедів, вони віддавали птахам усе, що могли й що мали, але настав такий день, коли люди раптом змушені були визнати перед самими собою, що вже нічого не мають, що віддали птахам усе, витратили всі заощадження, продали все, що могли продати, взяли кредит наперед під свою пенсію, але однаково не вистачило й того кредиту, в майбутньому тепер людей не ждало нічого, окрім голоду й безнадії; але

читати