Завантажити

стійбищами, луна перекидала грізне слово з долоні на долоню, смакувала ним: — Прокляття... кляття... яття... яття!
— Да розверзнуться небеса й поразять їх громами й блискавицями! — шаленів Гюргій, сподіваючись вирвати свого товари' ша з тяжкого заціпеніння обвалами слів, що кидав їх на причаєних десь злочинців.— Хай прокляне їх всяк входящий і виходящий! Хай буде проклятий харч їхній, і все добро їхнє, І пси, які їх охороняють, і півні, що співають для них! Хай буде проклят їхній рід до останнього коліна, хай не поможе їм молитва, хай не зійде на них благословення! Хай буде прокляте місце, де вони тепер, і всяке, куди перейдуть або переїдуть! Хай переслідують їх прокляття вдень і вночі, повсякчасно, нині й прісно, їдять вони чи перетравлюють їжу, бадьоряться чи сплять, стоять чи сидять, говорять чи мовчать! Прокляття їхній плоті від тім'я до нігтів на ногах, хай поглухнуть, і посліпнуть, і стануть без'язикими вони всі, прокляття їм однині й вовік-віків до другого пришестя, їм, трнжди нікчемним, мерзким і гидким! Амінь!
Сивоок не змінив своєї постави. Якби ж то можна благословенням або прокляттям повернути чиєсь втрачене життя! Але не поможе, нічого не поможе. Та Гюргій, одвівши трохи душу в словах, теж розумів, що товаришеві його не полегшало аж ніскільки, але не такий чоловік був іверієць, щоб складати без-радно руки, він знов підскочив до Сивоока, обгорнув його міцно за плечі рукою, зрушив з місця, повів уперед, до самих стін будованої церкви, знайшов там у темряві сходини, по яких можна було забратися вгору, на самий верх хвилястих апсид, попровадив туди збайдужілого й змертвілого, здавалося, навіки Сивоока, і, коли стали на широкій стіні посеред духмяності літньої ночі, коли вдарив їм у розпашілі обличчя свіжий вітер з-над Дніпра і з позакиївських борів і пущ, Гюргій рвонув з-за пояса невеличкий бурдючок, у якому, за звичаєм своєї землі, завжди носив вино, приклав трубку Сивоокові до уст, крикнув:
— Пий! Тільки жалюгідні душі можуть думати, що спинять тебе, Сивоок! Пий, щоб ти став понад усіма, щоб потопив нездар!
Сивоок через силу ворухнув язиком, зробив ковток, вино було запахуще й палюче, прокотилося по його нутрощах, мов клубок веселого вогню, тіло його стрепенулося, поволі повертаючись до життя, свідомість ще була потьмарена, але вже пробивалася до неї напівдумка про те, що велика справа, яку він затіяв, перевершує все: і біль, і горе, і нещастя.
— Пий! — кричав Гюргій.— Пий, і хай з тобою буде сила наших предків—твоїх і моїх! Хай буде вогонь і пристрасть!
Вино з бурдюка мало в собі полинну гіркість степу й пронизливу прозорість гір, дзвеніння сонця озивалось в ньому й лилося просто в кров чоловікові, Сивоок потягнув ще доброго ковтка, обіперся плечем об Гюргія, міцніше утвердився на стіні.
— Брате, — сказав до Гюргія і повторив: — Брате! Той обійняв Сивоока, тернувся об його бороду своєю іверійською борідкою.
— Дорогий, — промовив розчулено, — все ж таки життя — це найбільша розкіш! Пий!
Так, — думалося Сивоокові, — життя прекрасне. Треба це розуміти навіть тоді, коли здається, що все втратив.
1966 РІК
ВАКАЦІЇ. ЗАХІДНА НІМЕЧИНА
Вибрали ми свідків і добре вибрали, до лиха!
П. Пікассо
До Мадбурга вони не поїхали. Зате мали від Вассеркампфа ще одну історійку. Цього разу — про лебедів. Діялося те на одному з островів Північного моря. Там, у прибережній смузі, безліч островів більших і менших, в давнину населені вони були фрізами, людьми стихії, суворими рибалками й море-ходами, які мали душі вразливі на красу природи і її чуда. Тепер там поселяється багато з тих, хто прагне душевного спокою, хто воліє зміняти нікчемну метушняву світу на тихі роздуми, на самотню бесіду з природою і вищими силами. Може, живе на тих островах особливий “дух місця”, полишений ще стародавніми фрізами, і той дух успадковується новими мешканцями, і вони, як ніколи до того в своєму житті, притуляються серцем до живого буття в його первісних проявах. Такий вступ до цієї історії.
— Ну, ось. На такому невеличкому острівцеві, в ще меншому селищі сховалося від тривог світу подружжя літніх людей. їх можна б назвати емеритами, тобто людьми на пенсії, а можна й — егемітами, тобто ченцями-самітниками. Гра слів, а суть не змінюється. Будемо відвертими: чоловік був ветеран війни. Втратив на фронті руку. Не під Москвою й не під Сталінградом, хай вас це не бентежить, чоловік взагалі на Східному фронті не був, бо його поранено ще в сороковому році під Дюнкерком. Уявіть собі: там були поранені також і серед німців, навіть убиті були також, але не про це мова.
Отож заслужений ветеран, маючи невеличку пенсію від федерального уряду і відповідно заощадивши, як це вміє робити кожен порядний німець, спромігся купити собі на маленькому острові маленький домочок і замешкав там з дружиною. Двоє літніх людей, зв'язаних зі світом тільки, так би мовити, загальною екзистенцією та ще поштовим відомством, яке щомісяця надсилало їм невеличку грошову суму.
Маючи безліч вільного часу, подружжя вирішило

читати