Завантажити

ВІН нічогісінько не розповів нам про завдання своєї місії. Тільки знову уточнив: аби не лякати ні нормальних людей, ні озброєних гібридів, постав у образі звичайнісінького місцевого хлопчака. А також ще раз повторив, що оцей танк – черговий доказ прихованої військової агресії потрібно захистити від його господарів. Тобто від гібридів, які обов’язково припруться за ним.

– Я вже придумав! – аж підскочив Радист. – Нехай ВІН зробить так, що цей танк враз перетвориться на …собацюру. Та таку велику, як теля чи навіть корова! Уявляєте, котохлопці, ось цю картину! Вони, значить, тільки до нього підійдуть, а він як вишкіриться, як загарчить! Ох, і тікатимуть тоді! Навіть черевики погублять!..

Нам всім ця ідея також сподобалася. Та й ВІН не заперечував. А що? Нехай вірять налякані гібриди, що цей танк сам по собі перекинувся на величезного і злого пса. Можливо, тоді задумаються: чому це навіть неживий, холодний і бездушний метал озвірів і почав на них гарчати?

Само собою, ми помітно пожвавішали і задерли догори хвости. А ВІН у наших очах виріс майже до неба, із якого прибув. І тепер відчули себе поряд з ним так упевнено й безпечно, немов у глибокому підвалі із залізобетонними стінами та броньованими дверима, де ніякі гібриди не страшні. Ой!.. Про них помовка, а тут і вони на поріг: три постаті у сіро-зеленому обмундируванні вигулькнули на краю почорнілої від пожеж «зеленки».

– Колоради! – впізнав їх Механік. І пояснив здивованому прибульцю. – Та не ті жуки-ненажери, які на городі повзають! Цих так звуть через оті стрічки на формі та автоматах… Бачиш?

Утім, роздивлятися було ніколи. Ми швиденько заховалися за танк і причаїлися. А один із зайд притулив до очей бінокля і вивчав те місце, де недавно прогримів вибух міни.

– Нічого не бачу! – почули ми невдовзі його здивований голос. – Хто ж тоді втелющився у розтяжку? Може, тут нікого й не було?

- Мабуть, кіт! – зневажливо додав інший. – Я сам бачив: тут такий рудий чогось підозріло крутився. Він мені відразу не сподобався. І головне – такий ситий і товстий! Їй-бо, як кабан!..

Наш огрядний рудий Навідник почав дряпати землю і люто зашипів:

- Ще одне таке його слово і я за свої кігті не відповідаю!

– Спокійно, - заспокоїв його ВІН. - Нявкісти, слухай мою команду! Відповзіть за отой великий камінь і сидіть мовчки. Як у вас кажуть?... Ага! Щасливого вам перегляду!

Ми слухняно виконали цю команду. Повсідалися зручно за каменем зручно, як пани, і почали уважно спостерігати. Було від чого широко розплющити очі. Бо наше громіздке сховисько – сіро-зелений танк враз пожовтів і порудів. Хоча ніби ще й не осінь… Нічого собі! Він почав … ворушитися. Ще трохи і тепер танк - майже збільшена копія нашого рудого Навідника, який ліниво позіхнув і підняв догори свого хвостяру вище дерева.

Повірте, навіть ми у цей час трохи розгубилися. А про отих лобурів біля «зеленки» взагалі мовчок. Вони завмерли, далі спробували позадкувати, але відразу різко сіли.

– Ти, нещасний, де горілку брав, яку сьогодні привіз? – злякано видавив із себе цибатий, нервово стягаючи із обличчя темну маску. – Знову ці кляті галюцинації…

Тьху! Ну й пика! Краще б він взагалі нічого не міг зняти із себе…

О! А ВІН часу не марнує і прочитав мої думки!

- Як пить дать, це нам пороблено! – промимрив другий. І зойкнув вже голосніше: - Що за дідько? Штани не можу зняти! Немов забетоновані, гади, на мені сидять!..

- Бачите: самі вони справжні свині! – тим часом тихенько радів гладкий рудий Навідник. – Це щоб знали, як мене порівнювати із… бозна ким!

Це не ВІН, а справжнє золото!(даруйте, що згадую людські цінності, але з ким поведешся…). Бо той миттю відгукнувся на слова Навідника і на галявині стали коїтися це цікавіші речі. Отой із біноклем притулив до рота телефон і встиг прохрипіти: «Фріц, Фріц, я Дев`ятка…» Далі тип раптом голосно захрюкав, немов голодне порося біля порожнього корита.

Ви б побачили у цей момент рудого Навідника! Він радів із усіх котячих сил! А коли ошелешена трійця перетворилася на худих і брудних підсвинків, взагалі від захвату почав качатися у траві.

- Це назавжди? – наш сірий Механік провів поглядом трьох свиней, які, нервово рохкаючи, зникли у посадці.

- Поки на пару годин, а там видно буде, - враз зробився серйозним ВІН. – Ходімо мерщій зберемо і прикопаємо їхню зброю та амуніцію.

Ми швиденько впоралися із цим завданням. Зброю закопали під старим явором і зверху притрусили сухим листям. Одяг, від якого дуже смерділо, кинули у багаття. А знайдений невеликий рюкзак із харчами ВІН віддав нам.

- У мене, пани нявкісти, є важлива справа, тому я зникну на півгодини, - заклопотано повідомив.

Ми провели його здивованими поглядами, а потім повсідалися біля рюкзака.

– Зробив діло – обідай сміло! – взявся хазяйнувати і весело патякав Радист. - Що тут у нас? Є сало і навіть порізане. Трохи ковбаски, хліб… У цьому пакунку не розберу, але щось м`якеньке. Ти подивися сам! - підсунув невеликий пакет Механіку.

Той слухняно розгорнув згорток і звідти несподівано випав … синьо-жовтий прапор. Але у якому стані! Його, це дуже помітно, топтали брудними черевиками, палили вогнем, шматували, різали ножем чи ще чимось гострим… Ми всі відразу вклякли і аж зіщулилися від побаченого. Але, що зробилися із донедавна веселим Радистом! Кіт чогось затремтів всім тілом, як у пропасниці, тріпнув головою, глухо нявкнув, відбіг від нас, кинувся під танк і зник за великим колесом гусениці.

– Він що – боїться прапора? – здивувався Навідник. – Та це ж не гібридський, а наш…

Горе та й годі! Наш Радист, який любив покепкувати над іншими і водночас над собою, зараз був не схожий сам на себе. Він відвертав від нас сумні очі, глибоко зітхав і довго відмовчувався. Ми вже нічого й не питали. Бо навіщо його терзати? І аж перегодя чорно-білий побратим помалу та великими паузами почав розповідати про недавнє минуле. Ось ця сповідь, яку я намотав на вус у такому вигляді.

…Це я віднедавна і тільки для вас - Радист. А у нашій колишній сім`ї мене звали Субота. А діти – хлопчик-дошкільня та дівчинка першокласниця пестливо звали мене Супик. Ніде правди діти, суп я й справді дуже любив. Як і все інше, чим мене годували господарі.

Ми нормально жили у приміському селищі, але тієї весни все різко змінилося. І хоча тут ще не стріляли, але все одно всім стало лячно. Боялися і діти, і дорослі. Та й ми, коти також не залізні. Іноді обговорювали події із сусідською старою кішкою. Так от її улюблена тема – лякати тим, що невдовзі чекає і мене, і моїх господарів. Як вона казала, їжодавців та диванодавців.

– Мені нічого боятися, - ліниво муркотіла вона. - А ось тобі, Супе, і всім твоїм скоро добряче влетить! Хату точно спалять.

- Але чому? – наївно дивувався я. – Що вони такого зробили?

– Бо твої господарі – «бандерівці» і «нацики»!.. Адже вони ходили на мітинги під синьо-жовтими прапорами! А мої зловтішно казали, що всіх таких запам’ятали. І як тільки прийдуть наші, таким тоді - кришка…

- А хіба теперішні наші - це не справжні наші? – не міг я нічого второпати.

– Ти ще малий і нічого не розумієш! - зверхньо казала вона. – Але раджу поміняти господарів. Поки не пізно.

«Дурить, стара вівця! – спершу думав я. – Вважає, як дрімає проти телевізора, який у сусідів не вимикається майже цілодобово, так дуже розумна!» Але пізніше помітив - її слова почали збуватися. Селище буквально наводнили якісь чужі люди зі зброєю. Ці зайди справді позривали синьо-жовті прапори і розвішали інші – триколірні. Я вже думав, що все найгірше позаду і нашу хату палити ніхто не збирається. Та дуже помилився.

Першими потерпів наш пес Малюк. Добряк-добряком він все ж сердито загавкав, коли надвечір із півдесятка озброєних невідомих швидко забігли до двору. Ми здригнулися від кількох пострілів. А Малюк тільки жалібно заскавулів і закляв біля своєї будки, куди поповз ховатися… Господаря, який вибіг на поріг, невідомі збили з ніг, одягли на голову мішок і вкинули у автомобіль… Я забився у своє «Супикосховище»… Так називали діти темний закуток під диваном, куди часто ретирувався, коли господарка хапала у руки віник, але не для того, щоб ним замітати підлогу… От і тепер вже звідки перелякано спостерігав за всім, що відбувалося у хаті.

– Де ховаєш український прапор? Хто ще із «бандерівців» не встиг втекти із селища? Як підтримуєш зв´язок із ними?.. – сердито сипав запитаннями один із прибулих

Господарка плакала і намагалася щось пояснювати. Нажахані діти також заливалися сльозами і голосили ще дужче.

– Заберіть звідси цих «бандерчат»! – визвірився той. – А із тобою зараз по-іншому побалакаємо!

Дітей зачинили у сусідній кімнаті, а бідну жінку почали гамселити і руками, і ногами. Я ж у цей час думав, що від розпачу у мене серце лопне!..

– Де ваш прапор? – аж ревів хтось. – Зізнавайся, бо буде гірше!

А що може бути ще гірше? Я тепер навіть не уявляв… А побиту господарку вже потягли на вулицю.

- Чуєш, Муха, все-все перерили, але нічого немає! - почув я чийсь незадоволений голос. – Може, твій інформатор, потороч, злив нам несвіжу інформацію? Ну, збрехав тобто.

- Немає, але повинно щось бути! – відрізав той, хто Муха. – Ти, недоноску, мене зрозумів? Хоч щось тут маємо знайти! Бо сам «на підвал» підеш! Неси нишком отой прапор із автомобіля, і скажеш, що знайшов його тут… Ну, наприклад, під дитячим ліжком… Дітей нехай хтось із сусідів чи родичів забере. Бо ми ж не звірі! Але хату – спалити! Щоб усі знали!..

Вони ще довго ходили будинком. Щось виносили і вантажили до автомобіля. Мабуть, забирали собі все цінне. А коли хтось у важких черевиках, хлюпнув із пляшки на підлогу бензин, я кулею вилетів з-під дивана і кинувся до розчинених дверей.

– Тьху, клятий, налякав! – крикнув хтось вслід. – На твоє щастя я не знав, що ти там заховався! Більше б ти не гасав, як скажений!

Я добіг аж до сусідньої вулиці і знесилено впав під парканом. А коли побачив, як розгоряється і палахкотить вогонь, що дужче й дужче охоплює наш будинок, взагалі помчав, куди налякані очі дивляться. Від пожежі, яку було далеко видно, заховався у темній посадці. Хоча раніше сюди б не прийшов уночі ні за які миші! Що було далі? За два тижні, поки тут вештався, багато натерпівся. Але потім, коли ми зустрілися біля оцього залізного сховища, потроху стало відлягати від душі. Та побачивши прапор, через який ото… такі жахи на моїх очах… Словом, ви мене розумієте…

Розуміємо. Тому після всього почутого вирішили цього дня обійтися без обіду. Нікому кусок у горло не ліз, отож сумні й голодні повлягалися біля танка й чекали поки повернеться ВІН.

читати