Завантажити

Чому Бублик? Сам меткий руденький песик ніколи не переймався історією з’яви свого імені. Бо господарю видніше. Однак те, що він ще маленьким дуже уподобав хрумкі бублички, це смачна правда.

А почалося все з найпершого знайомства сільської і переважно хатньої такси з улюбленими ласощами. Якось хазяїн переступив через поріг із пакунком досі небаченим малим песом гостинців. Що за кругленьке дивовисько? Трохи пахне солодким хлібом, однак не хліб. І не печиво. Симпатичне, та не іграшка. А як воно апетитно хрумтить на всю хату і двір! Господар – кремезний і череватий Олег навіщось запивав ці смаколики гарячим чаєм. Та не чай найдужче зацікавив песа. Бо хіба він маленький і чаю не куштував? Якось необачно наважився відсьорбнути цього пійла із пузатої чашки, котру хтось із домашніх на його лихо роззявкувато залишив на столі. Ну його! Нехай самі п’ють оте, що у роті, горлі і навіть у пузі пече.

Інша річ – оті кругленькі хрумкі ласощі. Малий і тоді ще ніякий не Бублик нетерпляче аж затанцював біля столу. Став на задні лапки, задер голову і заглядав Олегові у очі, а більше до рота, і тихенько скімлив. Потім голосніше.

- І мені! Мені! Чуєш: дай і мені!

Хазяїн спершу відмахнуся від малого причепи. Бо ж песик жодного разу не такий голодний, аби ще й бублики гризти. Проте все ж не зміг відмовити і пригостив того бубличком. Зробив це більше для розваги: нехай покуштує чи побавиться. Але собача жваво захрумтіло бубликом і вмегелило його так швидко, що Олег навіть отямитися не встиг. А рудий гурман вже й крихти підібрав язиком.

Зрозуміло, від добавки кандидат у Бублики також не відмовився. Потім ще. Ще. І сам песик того дня найдужче зрадів, отримавши таке апетитне і смачне ім’я. А бубличками кумедний Бублик відтоді смакував майже кожного дня після візиту господаря до магазину в центрі селища.

Так тривало аж до того дня, коли апетит у такси різко зник. Та й сам Бублик досить несподівано почав переставати Бубликом.

Спершу десь далеко у степу часто і довго гримів досі нечуваний дужий гуркіт. Від нього закривав очі та тремтів не тільки наляканий песик. Здригалася й торохтіла вікнами вся хата. Особливо, коли літаки чогось стати літати низько-низько на дахами принишклих будинків, лякаючи птахів, котів, собак і, звісно, людей.

Бублик у такі хвилини міцніше тулився до господаря. І тішився, що Олег, на відміну від вкрай наполоханих сусідів, не висловлював особливої тривоги. Чоловік заспокоював песика гарними словами та смачними бубликами, себе – чаркою горілки, а на дружину гримав значно гіршими словами. Приміром, тими самими, які викрикував, коли песик ненароком перекинув відчинену банку з олією, а він вступив у велику калюжу…

Та тепер хазяїн упевнено казав, що їм боятися нічого. А коли на вулицях селища загарчали замурзані вантажні автомобілі із солдатами та зацокотіли гусеницями плямисті металеві потвори, а Бублик зачаївся під диваном, то Олег взагалі аж руками потирав від задоволення.

Песик тремтів, смімлив, бо дуже боявся, а ще дужче дивувався. Чому хазяїн, хата якого аж хитається від моторошного гуркоту і гамору на вулиці та зляканих вигуків дружини, яка бігала з кімнати в кімнату, обережно виглядаючи у вікно, навіть посміхався? Настрій чоловіка не змінився, навіть після того, коли прибулі солдати зайшли до сусіднього двору, де без вагань застрелили білого алабая Пегаса.

А коли нарешті стихло жалібне скавуління пса, господар аж трохи зрадів.

– А шо? Нехай не гавкає! – буркнув заплаканій і вже мовчазній кілька хвилин жінці.

Дружина витирала хусткою почервонілі очі, а за мить стала руками закривати вуха. Аби не чути ні свого чоловіка, ні чужих пострілів, що знову затріщали неподалік. І чим дужчала стрілянина, тим менше вчувався знадвору собачий гавкіт. Ще трохи скавуління і все. Майже тихо.

Господар, не відходячи від вікна, щось мугикнув собі під ніс. Далі похапцем зняв із себе одяг, у якому вранці порався біля неохайного кабанця Самсона, одягнув чисті штани та сорочку, причесав поріділого чуба, взяв більшу банку меду і гайнув із хати.

Бублик продовжував боятися виповзати зі свого сховища під диваном. Аж тут двері знову рипнули: прибігла балакуча сусідка із оберемком свіжих нових. Спершу вона збуджено заторохтіла про чорнявих «мальчиків», які стали на постій на базі колишніх МТС та «Сільгосптехніки», а тепер міцного фермерського господарства. Ще сказала, що більшість із прибулих дагестанці. Також прохопилася: чужинці найдовше стріляли у вівчарку Варвару, яка жила на території цього господарства.

За що вбили? Звикла до техніки та людського гамору, собака так само мовчки сиділа у своєму вольєрі. Та коли сучасні ординці підійшли до нього ближче, почала загрозливо гарчати.

– А воопще вони таких малих, - показала на диван, під яким принишк Бублик, - не чіпають. – Вбивають тільки більших.

Песика такі теревені нітрохи не втішили. Йому дуже шкода було загиблих Варвару і Пегаса. Він знався із обома псами і завжди радів кожній коротенькій зустрічі з ними. Особливо йому подобався мовчазний добряк алабай Пегас. Його гучне: «Гуф! Гуф!» можна було почути тільки, коли господар алабая гукав йому: «Пега, голос!»

Дуже дивно. Його хазяїн Олег також добре знав нітрохи не злу вдачу Пегаса. Чому ж тоді він промимрив оте: «Нехай не гавкає»?..

До самісінького вечора пригнічений Бублик лежав на підлозі і вперто відмовлявся від пропозиції господарки хати щось з’їсти. Похлебтав трохи води і все.

А коли почувся гомін у дворі, песик зіщулився і за мить знову шаснув під диван. Бо поруч із голосом господаря, почулося бубоніння чужих людей. І не просто чужих, а дуже чужих, жорстоких і диких. Бо досі у їхній хаті ніколи не було гостей, які безжально вбивають собак тільки за те, що ті гавкають. Або за те, що, бачте, чогось завеликими виросли…

Першим у хату ступив Олег. Здоровань задкував, немов рак, метушливо і водночас улесливо припрошуючи хирлявого чоловічка, який виріс, немов пес чи кіт навсидячки. Зате у куцого чужака виросла довга чорна борода: вона закривала його пику майже по самі насторожені очі. Чи навіть аж по густі брови під чималою лисиною.

За низеньким лисманом упхалися ще троє типів. Ці також були із темними бородами на мармизах та зі зброєю в руках. Із тією, з якої недавно вбивали невинних псів. Свої смертоносні залізяки чужинці не кинули в куток, а чогось поставили біля себе, коли всілися за стіл.

Пили горілку. Багацько їли. Знову цмулили спиртне і закушували. Теревенили про все і всі разом. Господар упевнено запевняв, що у селищі майже всі люди начебто раді тому, що нарешті прийшли «наші». За його словами, є у селищі і трохи «нациків»… Що? Та тепер він, отримавши владу та підтримку «визволителів», швидко з усіма розбереться і наведе порядок.

Бублик, як і раніше, не переставав сумувати і дивуватися. Може він ще малий і нічого не розуміє? Та хіба вбиті пси Варвара і Пегас теж були «нациками», знищувати яких збирається Олег?

А ось і він! Важкі й тривожні роздуми такси перервав саме хазяїн, бо раптом згадав про Бублика, без якого раніше за стіл не сідав.

– А де це наш Бублик? Бублик! Бублик! – став голосно кликати.

Утім, пригнічений песик лежав собі під диваном, бо не мав ні апетиту, ні бажання йти до столу. Чужа вимова чужинців, чужий навіть не запах, а сморід та зброя були не тільки огидними, а й моторошними йому.

Та коли господар зашурхотів пакетом і дістав його улюблені бублички, він все ж наважився вилізти зі свого ненадійного сховиська.

– Бублик, на! – гучно і весело поманив налякану таксу розчервонілий і добряче підпилий Олег.

Ступивши трохи вперед, Бублик спершу мав намір схопити гостинець і знову сховатися, та потім зіщулився, зупинився і закляк. Бо озвався носій найдовшої бороди.

– Бу-б-лік? Што єта бубл-і-ік? – запитав затинаючись, показавши пальцем на пса.

Олег, радий старатися, тицьнув посоловілому гостю майже під носа жменю із бубличками.

– Бублік, бублік! Вот бублік! Любіт бублікі сабака! І сам сабака тоже Бублік! – почав пояснювати, навіщось коверкаючи слова.

Бублик тоді аж зіщулився. «Сабака»? Він зроду не чув таких слів від свого господаря, якого дуже любив. Іноді це слово спересердя вигукувала його жінка. Та вона тоді обзивала не песика, а самого Олега, який, бувало, п’янезний спав на підлозі. А якось навіть біля вхідних дверей.

– Аааа! – зрадів бородань. – Шайтан! Забил! Бублік – баранка! Баранка!

– Баранка, баранка! – зашамкотіли інші чужаки, тицяючи брудними пальцями на Бублика.

– Баранка! Баранка! - швиденько погодився й Олег, з дурним посміхом глипнувши на песика.

Ображений Бублик відразу перехотів хапати бубличка. Він, опустивши вуха і всю голову, під п’яний регіт подріботів під диван. А опинившись у своєму темному «баранкосховищі», засумув ще дужче.

Баранка… Він, їй-бо, не мав нічого проти баранів. Добре знав баранчика Васю, який бекав на подвір’ї та городі діда Степана. У діда вони з господарем, який тоді ще ніколи не казав на нього Баранка, нерідко гостювали. Люди балакал про бджіл, а Бублик із Васею теж гомоніли про те, про се, але мовчки. І чемний баранчик таки поважав Бублика, бо завжди проводжав його з двору голосним приязним: «Бе-е-е-е-е!» Мовляв, будь здоровий і приходь ще. Гомонітимемо про все-все.

«Баран»! Та ще кілька значно гірших і дійсно образливих слів тихенько сказала дружина господарю, коли вони залишилися наодинці. Бо вона дізналася, що Олег запросив до хати на постій трьох чужинців: Бороду, його охоронця та ще одного помічника. Вони саме вже пішли за своїми речами і ось-ось повернуться.

Захмелілий хазяїн у відповідь кинув, що вона сама вівця і тому дурна, як ступа. Ще сказав, що малий на зріст носій бороди та лисини є великим керівним цабе серед чужинців. І начебто те цабе вже «порішало» питання, аби саме Олег став керівником окупованого злими зайдами селища.

Так. Його господар справді став головним гав… гауляйтером у селищній раді, над якою вивісили триколірний прапор. Бублику про це переказали вцілілі песики. Щоправда, оту посаду вони вперто називали «гавкуляйтер», бо почули це слово від окремих людей. А ті знайшли у собі сили жартувати: мовляв, перестрілявши майже всіх собак, військовий комендант Борода та інші окупанти доручили гавкати на земляків його господарю Олегу. І той старався: гарчав і гавкав. А хвостом, казали люди, перед чужинцями він не метеляв тільки тому, бо той поки не виріс у нього.

Бублику пси трохи співчували. Та не всі. Деякі нерідко гарчали на нього при зустрічі. Чому? Вони немов нагадували відому навіть усім чотириногим приказку, яка каже, що яка хата, такий тин, а який господар-зрадник, то такий, Бублику, і ти…

А вдома його життя взагалі перетворилося на суцільне жахіття. Борода вперто і голосно намагався привчити Бублика до нового імені – Баранка. А коли бував напідпитку, тобто завжди, змушував Олега та його дружину також тільки так називати песика. Першою не витримала жінка, бо втекла із хати і перебралася до своєї мами, яка жила на іншому кутку селища.

Олег спершу намагався прикинутися дурником і кликав песика на чужинський манір: «Бублік!». Та цей номер не пройшов.

– Шайтан! – визвірився куций бородань. – Отнинє нікакіх Бубліков! Баранка! Понял?

Він так грюкнув кулачком по столу, що господар-здоровань із черевом, як ночви, зіщулився і кивнув на знак згоди.

– Баранка! Баранка! – слухняно повторив.

Олег тоді навіть окремий тост проголосив, запросивши випити за остаточне перейменування геть нажаханої такси.

Та це пів біди. А справжня біда тільки насувалася: Борода не припиняв спроб нагодували Бублика-Баранку бубличком зі своїх огидних для песика рук. Собача, тепер навіть від Олега відмовлялося брати улюблені ласощі, бо той кликав його по-чужинському. А Бородою Бублик і подавно гидував. Хоча дагестанець вперто продовжував тицяти бублики ще впертішій таксі під ніс. І дуже гнівався, коли пес відвертався і тікав від нього.

Так було і того пам’ятного вечора. А напередодні сталися наступні трагічні для окупантів події.

Загарбники, які досі навсібіч хвалилися своїми начебто великими перемогами на фронті, зазнали величезних втрат. І навіть не на фронті, а у самому селищі, котре вважалося глибоким тилом. Увечері, як вже споночіло, у ворожу базу влучили відразу дві ракети ЗСУ. Високий стовп вогню піднявся аж до неба і потужно гоготів, знищуючи військову техніку, боєкомплект, пальне та ворожих солдатів. Коли вранці почало розвиднятися, чужаки, чорні від сажі, длубалися на згарищі, шукаючи загиблих «переможців». А щоб приховати велику кількість загиблих, вивозили вантажівками обгорілі залишки окупантів аж наступної ночі. Втім, навіть кожен селищний Рябко чи Шарко знав: кількість «двохсотих» десь близько сотні.

Борода та його охоронці вціліли, бо того вечора перебували не у штабі, а вечеряли в іншому місці. Комендант, злий, роздратований і підпилий, припхався до їхньої хати аж через кілька днів після отієї події.

Переступивши поріг, відразу накинувся на Олега, який при його з’яві зблід, а потім аж позеленів.

– Жіть, хахол, хочєш? – витягнув великого пістолета. – Найді і назові наводчіка! Ілі убью, как сабаку!

Нажаханий гауляйтер щось белькотів, заїкався і виправдовувався. А тоді пообіцяв знайти і привести коригувальника, який навів ракети точно на ціль, вже завтра. І кинувся наливати чарки, аби спиртним хоч трохи вгомонити лютого дагестанця.

Хід «зеленим змієм» вдався, проте частково. Випивши зайвого, Борода знову згадав про свою поразку навіть у боротьбі проти малого непокірного Бублика.

– Гдє твоя Баранка! Мнє єго морда сразу нє понравілась! Нє хочєт с моіх рук жрать! Дєржи, єго хахол! Сам корміть буду!..

Песик тремтів, пручався. Та господар, якого він ще недавно так любив, міцно схопив його на руки і підніс до Бороди, що люто розмахував бубликами у кожній руці.

– Жрі давай! Жрі! – аж гарчав.

Розчервонілий Олег у цей час спробував розчепити нажаханій таксі пащу, аби увіпхнути туди бубличка. Та пес тоді враз наїжачився і погрозливо загарчав. А потім широко роззявив рота і вчепився зубами не у бублика, а у пальці знавіснілого дагестанця. Кров так і чвиркнула на всі боки.

– Сабака! – заволав той, кинув бублика, а вцілілою рукою почав намацувати пістолет.

Постріли – один, другий, третій, Бублик почув вже у дворі, куди встиг прожогом вибігти через прочинені двері. А далі помчав темною вулицею. Спершу біг, куди очі дивляться, та потім упевнено відшукав стежку до хати діда Степана.

Перегодя дід розповів йому, що лютий Борода тоді вистріляв у вікна та стіни хати аж дві обойми. Тобто багато куль. А одна із них випадково чи прицільно увіп’ялася у ногу Олега.

Також старий повідав ще сумнішу новину. Виявляється, баранця Васька вже немає. Чужинці зарізали його і засмажили на вогнищі. А розпалили кострище прямо у дворі, де колись баранчик приязно бекав до Бублика.

Невдовзі не забарилися й інші новини. Дагестанця Бороду відправили на фронт, котрий невпинно наближався до селища. А Олег, казали, начебто загинув по дорозі до Криму під час планової евакуації зрадників із окупаційної адміністрації. Одні люди розповідали, що сталося це під час обстрілу ворожої колони. Інші стверджували: вбили запроданця якраз ті, кому він прислужував. Згубили, спокусившись на награбовані чоловіком гроші та коштовності, які той хотів вивезти.

Німим свідком недавніх жахіть Бублика ще залишалася хата, де він ласував бубличками. Втім, житло колишнього гауляйтера та прислужника Бороди принишкло, бо стовбичило порожнім. У цій пустці тепер не пахло не тільки бубликами, а й людським духом. І навіть пси-безхатьки вперто обходили боком недавнє кубло чужинських двоногих звірів.

А під час звільнення селища від загарбників у хату влучив сліпий снаряд. А, може, він і не був таким незрячим. Словом, дім згорів. А разом із димом розвіялися чи перетворилися на сажу донедавна присутні там страх, жах і відчай, пережиті псом. І Бублик тоді повірив: відтепер вже ніхто не називатиме його Баранкою. Ні чужинці, ні колись рідна йому людина.

читати