ренесенс

 

коли я працював у в одному з ресторанів швидкого харчування,

доліковував туберкульоз, ночував у репетиційному гаражі,

збивав до крові туалетні бачки, читав молитви у ванні,

аскав бабло на Андріївському, носив у шкарпетках ножі,

 

зустрічався з готками, говорив про відданість і пістолети,

на піддашшях гуртожитків ловив птахів і давав їм імена,

постійно у темряві плутаючи свій і їхні літаючі силуети,

життя починалось безмежним і загадковим, як морська мілина.

 

життя продовжувалося брудним і холодним, коли з бодуна вранці

я виламував двері туалету в поїзді, кидався з Ратуші пляшкáми,

влаштовував травесті-шоу, бив на фестивалі мужика у вишиванці,

кохався в озері з наркоманкою, кидав одяг з балкона разом з вішаками,

 

тижнями не вилазив з комп’ютерної гри, ламав руки за фінішем стометрівки,

з голодухи збирав абрикоси на Трухановому, рятуючи сина нації,

двадцять одну добу ночував у різних ліжкáх, закінчивши ліжком клініки,

від розбитого кохання різав шкіряні перепонки між пальцями.

 

зі зміною голосу змінюється і значення слів, і самі слова,

тому все частіше ми мовчимо, уникаючи непорозумінь,

і мовчимо, зазвичай, про результат, до якого веде цей час, що сплива –

кайф не солодший, ніж біль після прожитих завдяки ньому прозрінь.

 

остання репліка запам’ятовується, тому життя треба закінчувати достойно,

навіть якщо усі ці події розстрілювали тебе, як мішень перехресну.

сенс тривання і полягає в історіях, в тому числі – у перерахованих щойно,

тож, не виведи нас із подій, але визволи нас від сенсу.

 

 

прокидаючись в ліжку

 

прокидаючись в ліжку, в якому ти поруч спиш,

я намагаюсь тверезо оцінювати стан речей –

любов лише інколи досягає найлагідніших узвиш

без жодних дверей.

 

зазвичай, час впарює тобі дешевий товар.

у нього безкінечна кількість таких, як ти.

свої побажання можеш вписати у книгу скарг

і піти.

 

час розбирає тебе, ніби зламаний будильник, на деталі,

або розбиває об стіни високої, як кохання, багатоповерхівки.

те, як ти житимеш далі,

залежить від ціни, за яку ти придбаєш свою кіноплівку.

 

час це єдиний засіб минати.

ми вміщені у затісний флакон. ми звучимо в унісон.

кожен інколи входить в депресію, ніби в кімнату

з одними дверима – на балкон.

 

час постійно кричить, але це крик немовляти.

час це ріка, якій ти змінюєш памперси, мов немовляті.

я би хотів проживати кожного і тебе промовляти,

але ми не святí охопити усе. ми не на святі.

 

час закладається в тіло з зачаттям. час це внутрішній орган.

кожен із нас терорист-смертник – будь-чия смерть ушкоджує ближніх.

я споглядаю твої еротичні вигини з відчуттям боргу

і почуваюся зайвим, точніше – колишнім.

 

але, покидаючи ліжко, в якому ти спатимеш далі,

і виходячи із високого, як багатоповерхівка, кохання, на дорогу,

я обіцяю нам повернутися, хоча деякий час ночуватиму на вокзалі

для усвідомлення нашої святості. для перестороги.

 

Нерозстріляне виродження

 

Грицько – як усі тенори, педераст.

Іван – бонвіван, франкмасон, фармазон.

Юрій Андрухович. Bad company

 

Барліг – як усі товстуни, педераст.

Жадан – бонвіван, растаман, селюк.

Пантюк – бухарь і мольфар, партійний.

Андрухович – дід, інший Андрухович – гермафродит.

Терещенко – довбодятел, Бондар – буквоїд,

Пашковський – атеїст кінчений, духовидець.

Забушко, Карпа, Поваляєва ще не лесбійки,

але вже істерички.

 

А скільки подружніх пар:

Дяченки, Романенки, Захарченки, Капранови.

 

Що й казати – галіма туса.

Але в ХХХ тисячолітті картина має ще:

Дністровий – істинний сковородинець, так само товстун, гітарист гурту СКАЙ.

Дереш – мало що шестірка, та ще й львів’янин.

Єшкілєв – жид, Чех – кацап.

Мовчу про Горобчука і Коробчука.

Олег Романенко – вегетаріанець,

оскільки зуби зіпсовані.

Інженер Іздрик зі склерозною витримкою,

прямий, як єдина лисина.

Спортсмен Лазуткін, ще пряміший,

з руками чистими навіть після чемпіонського сексу.

Подерв’янський – дослідник надр.

Прохасько – тих же надр.

Скиба – алкоголік, польський композитор.

Потім ще пару забушок, два-три наркомани,

десяток донощиків

і – наввипередки, хто швидше стане академіком.

 

Кілька смертей цієї осені,

самовбивця тільки один як на літературу,

ну, як каже Андрухович, та нічого.

 

Літератор міг бути з іншою,

каже Андрухович, але дивися, дивися, хто її зробив!

Виключно живі люди: лузери, грантоїди, захарченки.

Самі тобі зболені, хворі, скулені,

саме тобі обскубане птаство, підбрите, летальне, забанене.

Літератор через це не міг бути з іншою.

Слава Богу, що дав нам саме таку – небораками писану.

 

Піт на скронях, який за тобою скучив,

сухість у роті, ширка трави, нудота,

темний сліпий підвал.

На добраніч, класно, побазаримо завтра.

Шагренева шкура тигра

тихо падає вниз.

коли ти шукала свого коханого

 

коли ти шукала свого коханого,

чекала його у прозорій зливі,

з тобою просто спали охайно,

з часом забувши про презервативи.

 

коли ти хотіла чіткі стосунки,

спільні прогулянки і вечері,

кожен збирав свої речі до сумки

і зачиняв перед носом двері.

 

коли ти ходила на дискотеки

знімати собі одноразових хлопців –

дещо зникає після аптеки,

дещо можна попрати у хлорці.

 

коли тебе покидали саму

і від таблеток ставало шумно,

ти виживала лише тому,

що хтось промивав тобі шлунок.

 

хтось задивлявся в твою мовчанку,

хтось тобі дав ще ковток води.

ось чому те, чого прагнеш спочатку

варте того, щоб чекати завжди.

 

 

Ситуації. Фентестік піпл

 

в туалет львівської Пузатої хати заходить п’ятеро.

у чоловічу кабінку, з однією метою, зі спільною валгалою в голові.

з’являється фен, той, яким сушать не волосся, а голову.

даремно їх п’ятьох матері народили з ніздрями.

тут може бути місце для реклами вашого наркотика.

 

і вже вийшовши з Пузатої хати, одна із п’ятьох показує іншому краплі на щоці.

інший заспокійливо каже: «не бійся. це не дощ і не сльози. це – кондиціонер».

 

функція поезії – забивати,

і забивати, по можливості, цвяхи.

а потім забивати на те, на що вже забив –

з аеробіки перейти на колекціонування кактусів,

з кактусів – на холотропне бухання,

з холотропного бухання – в Livejounal –

усіх зафрейдити, а потім розфрейдити.

зрештою, забити на це й піти з іншими чотирма в спільну дючку з феном,

як до загальної сільської криниці по воду або за водою,

як до величезної валгали в голові.

у валгалище.

 

там, де ти залишаєш щось своє – сльози, кактуси, цвяхи, –

ніхто не залишить чогось іншого.

асенізатор лягає спати з Містером Мускулом в руках.

офіціант – з Євангелієм від Меню.

але те, з чим ти лягаєш спати, ще не визначає того, з ким ти прокинешся.

офіціант може прокинутися Пузатою хатою.

асенізатор – чоловічою туалетною кабінкою.

 

«а ти прокинешся якщо не сльозою, то кондиціонером –

освіжатимеш повітря, доводитимеш усіх до кондиції», – каже один із п’ятьох іншій з п’ятьох.

 

і я теж виходжу з Пузатої хати і стежу,

як ми минаємо восьмибітну приставку життя і людства,

пенсіонерів з підсвідомістю третього світу,

блондинок, які здійснюють самогубства у свої пізні 22,

підлітків із кризою середньої статі.

наші знання про людей це наші уявлення про людей.

але все, що ти скажеш про них, може бути використане,

особливо якщо ти поет, святий або політик.

 

і, дивлячись на цих двох із феном, які вийшли з нами,

я собі дозволяю промовчати таке,

навіть якщо ці слова заперечують функцію поезії – забивати,

навіть якщо ці слова будуть використані в суді чи промисловості:

«бережіть те, що збираєтесь досягти. йому подобаються її щоки і її фен.

з цього може вийти хороша література,

чи, щонайменше, кльовий пост у ЖЖ».

 

тихий, як океан, дощ починає падати на щоки і всюди,

ніби у хмари вмонтовані сотні тисяч кондиціонерів,

п’ятеро з яких щойно вийшли із Пузатої хати.

 

 

два пластикові стаканчики

 

два пластикові стаканчики

які – ми

ми тримаємо у долонях а долоні це – ми

ми вечірні і спорожнілі

як два пластикові стаканчики одноразові

чому власне про них і згадано

 

одноразові власне чому

бо далі тільки повторення історій

вона у твоєму випадку він

читатимуть цю епітафію з двома пластиковими стаканчиками

бо тобі я був наповненням там

де він буде тільки пластиком

мова про вино про те що воно відкриває

 

зморшкуваті стосунки

ніби пояски на стаканчиках

витікаємо через отвори і порожнини

муміфікатори заповнять нас піском і цибулинами

залита міфами трагедіями і знаковими подіями тиша

ніби спорожніла подорож релігія концтабір

 

неймовірна кількість кожного з нас

розпорошені пастки насолод і надсадних варикозних одкровень в тілах

любов це підслухана в темному провулку розмова двох грабіжників

це коли вони вирішують пограбувати твою домівку

вони грабують її разом зі стінами поштовою скринькою і фасадом

і ось ти втікаєш на уже майже вкраденому автомобілі

по трасі яка зникає

поспішаєш за горизонт щоби встигнути доїхати за нього ще до його викрадення

і раптом розумієш що ти і є тим грабіжником

і напарниця ховає в‘язку відмичок у бардачок

 

пам’ять як стовбур на якому тримається променистий соняшник дійсності

пам’ять про домівку

пам’ять про фасад

висівки пам’яті посаджені в одноразовий стаканчик

 

і ти продовжуєш жити

зі своєю любов’ю яка постаріла і вже нецікава нікому

якщо твоя любов не стала загальнолюдським відкриттям

технологічним винаходом революційною подією

якщо вона в‘яже з ранку до ночі светрики ненародженим діткам

і тому ти постійно сумніваєшся в гетеросексуальності свого шлюбу

шлюбу зі своїми ідеями волонтерськими фестивалями і концертами

які ти і досі організовуєш і даєш у порожніх приміщеннях пенсійних

фондів або притулках для престарілих

сподіваючись що хтось розділить з тобою твою хлібинну самотність

вдивляєшся в їхні очі як у свої

у порожні стаканчики

одноразові

чому власне про них і згадано

 

 

***

 

давнім друзям і коханкам

 

давні друзі та коханки нагадують бомбосховища

у них перечікуєш поки вщухне небесний запал цей депресивний авіабоулінг

 

а якщо ти самотня тебе рознесе на сотні кеглів на тисячі незнайомих ліжок

з постерами смерті та інших рок-зірок розвішених над головою

минуле майбутнє інші хвороби готові трощити твою політику твої ребра

які ночами виблимують як косяки риб у морі

ночами зі вживленими мікрочіпами Його любові

 

проводжу долонею по підземних стінах власних друзів і коханок

я згідний тут жити без їжі та ручки

тупцювати на місці відлунюючись до Шумеру

і звідси саме звідси полетіти в Об’єднані Арабські Умирати

 

 

для кайфу

 

пересідаєш на крісло.

пробуєш книжку культурну.

тікає нудно. в роті – кисло.

міряєш температуру.

 

зовні – кредитна картка –

пласка прямокутна штукенція,

а плюнувши в себе, наклавши вкотре –

не чутно, чи впало. пенсія.

 

скільки ножів іржавих

пасма твої обрізало,

але ти знаєш – рожеві

сняться і на вокзалах.

 

жити у зернах, розчинно,

пити цю довгу каву

можна, лиш маючи певні причини

для відчаю.

і для кайфу.

читати