Завантажити

Дід у двері преться,
І чернече хиже серце
З радощів сміється.
“Чудотворне ти Успеннє! —
Промовляє сивий. —
Сотвори нам во спасеннє
Благодатне диво:
Щоб я вкупі не судився
З клятими ляхами,
Що в Московщині глумився
З ними над церквами.
Щоб мене несите серце,
Очі завидющі
І на луп у чужоземця
Руки загребущі
Не втопили у глибокім
Пеклі, як Іуду! 96
О! Рятуй! Тобі оброки
Вічно винен буду”. —
“Не сумнись!” — озветься голос
З-за іконостаса...
І в гетьмана в'яне волос,
Мов у свинопаса.
І лежить він, і Успеннє
Диво показало:
Під його тихе моленнє
Приносу не стало.
Так! Богининому дому
Був угоден принос,
І Успенію святому
Реве славу крилос.


ДУМА ТРЕТЯ
І

Ревуть баси кондак, неначе з бочки,
І труситься в старого гайдабури
На голім тілі риззє без сорочки,
Як дикі струни на п'яній бандурі,
П'яний він без горілки, по натурі,
Палкий, завзятий, люто-вихрюватий,
Мов під сьома печатьми демон бурі
Ненависті дракон огнекрилатий,
Жадібний день у день палити й руйновати.

II

Сам бог пекельний, він боїться Бога,
Лютійшого й потужного над нього.
В душі й надія в нього, і тривога...
Жадає раю тихого, святого,
Боїться пекла, печища страшного,
Де жизні черв ніколи не вмирає,
Де огнь сірчаний вічно не вгасає,
Де Всеблагий вовіки не прощає
І сатана людей о Господі терзає.

ІІІ

“Так, не сумнись! — рече архімандрита
Чудовного Успення Плетенецький. —
Тепер нам воля Вишнього відкрита:
За те, що ти пустошив край турецький,
Що пліндрував народ невірний шведський,
До тебе глас Успення промовляє:
Не снидеш в пекло, де тіла мертвецькі
І грішні душі сатана терзає,
Як суд Всевишнього благий опреділяє.

IV

Теци ще й ко Мовчальнику святому,
Одкрий йому гріхи твої смиренно
І приобщися світу неземному
В обителі його благословенной.
Во благості своєй неізреченной
Успеніє тебе землі дарами,
Сріблом і златом угобзить презельно.
І паки возликуєш купно з нами,
Всечудотвірного Успенія рабами”.

V

І грішник босоногий притікає
До сховища Мовчальника святого
І, ниць повергнувшись над ним, віщає,
Благаючи тепер уже німого:
“Угодниче Творця землі благого!
Ти, що своє замучив мовчки тіло
Для вічного блаженства неземного!
Тепер воно, як сонце, просвітліло
І вірним чудеса премногі сотворило.

VI

До тебе притікаю з упованиєм:
Рятуй мене від прокляття страшного,
Що я своїм безумним воюваннєм
Од патріарха заслужив святого.
Набравшись в Січі духу огняного,
Москву рубав я в пень, мов лях невірні;
Не раз попа в огонь метав живого,
Паливши церкву, наче безувірний
Татарин, турчина-поганця раб покірний.

VII

Накинь на мене яку хоч покуту:
Бо патріарха, з Москви повернувши,
Рече до мене в привітну минуту,
На мене якось дивно позирнувши:
“Петро-гетьмане! Християнські душі
На тебе вопіють за кров безвинну,
Що проливав єси, на все забувши:
На православну землю Україну
І на Московську Русь, по праотцях родину.

VIII

Се на тобі, — рече, — печать я виджу
Того владики, що смиренним духом
Однаково страшусь і ненавиджу...
Ісполнь, — рече, — земля про тебе слухом,
Но внемлю славі сій смущенним ухом:
За не...” Тут слово праведне порвалось.
Мене мов по голові хто обухом
Заїхав. Все кругом заколихалось
І сам не тямлю, що тогді зо мною сталось.

IX

“Рятуй!” —
І глас із глибини печери,
Небесний глас таїнственно-понурий
Воззвав, і мовби прочинились двері
У тихий рай для серца гайдабури:
 
“О гетьмане наш преславний,
Воїне великий!
Да восхвалить православний
Мир тебе вовіки!
Ти гріхи з себе московські
Здіймеш мов рукою,
Як потуги запорозькі
Поведеш до бою.
З агарянами лихими,
З демоном Османом,
Що задумав над святими
Землями буть паном.
І на Дністер наступає
Лютим фараоном,
Православний мир лякає
Демонським законом.
Проливав єси річками
В Москві кров безвинну:
Розливай тепер морями
Пасоку невірну.
Як Дніпро зачервоніє
Рівен з берегами,
З раю на тебе повіє
Дух святий крилами.
Як на морі піна кров'ю
Зашумить-заграє,
Узриш, як тебе рукою
Божий Син вітає.
Як заплачуть над Босфором
Старці, жени й діти,
Бог Отець з небесним хором
Славу буде пити.
І вся Тройця цілих три дні
Буде ликувати,
Як зіллєш в Стамбулі слізьми
І хати, й палати”.
 
Тут, мов по манію волхва, заграли
Під ворітьми святими жоломійки,
Козацькі коні голосно заржали,
Заголосили сурмові сопілки.
Перед гетьманом козаки з'явились,
Гетьманські шати у руках світились.
На старцеві блавати вже сіяють,
Турецька шаль аж трийчі стан обходить;
Штани широкі жаром червоніють,
Немов козак в крові по пояс бродить,
Підкова срібна об підкову б'ється;
По шапці пір'є страусове в'ється.
На плечах лук з сагайдаком; при боці
Дамаський міч молодиком сіяє,
Червона стьонжка в габовій сорочці
З-під бороди, з-під снігу визирає.
Драконом кінь

читати