Завантажити

Колісник.
— Який? Ось який. Ти пам'ятаєш наш уговір за рибу перед різдвом?
— Ну, пам'ятаю... То що?
— Що ж ти — узяв її у мене? Узяв?.. О-о-о, єхидо! Аби підвести чоловіка, аби шкоди другому наробити!.. Та ще й смієшся...
— То ти он про що?! Та й дурний же ти, а ще писарем був. Це, брат, комерція зоветься, щоб ти знав: не ти накриєш — тебе підведуть.
— В усьому ти такий! — гука Загнибіда.
— А ти кращий.
— Що ж я?
— Що? А розписки які там писали? Га?
— Які розписки?
— Не знаєм? Забув? А хазяїном зовешся. Крамарюєш на тисячі, а па пять рублів бідної дівчини полестився!
— Що це ти патякаєш?
— Що? Он кого спитай, що. Он! — указуючи на Христю, мовив Колісник. — Вас за се у тюрму посадити слід. Півроку служби чужої закортіло? Знаємо ми, нащо ся служба, догадуємося... У-у, хазяїн! Нога моя не буде після сього у твоїй хаті! — скрикнув Колісник, сплюнувши, і побіг із хати.
— Постій... постій! — мовив Загнибіда, поточуючись, і опустився на лаву. Голова його не держалася на в'язах, як він не мотав нею, як не силкувався вдержати. Аж ось він підвів-таки її, позирнув по хаті... Кругом — ні духу: гості, почувши змагання і думаючи, що до бійки дійде, усі повтікали... Ззгнибіду досада їла.
— Жінко! — скрикнув він.
Бліде лице з блакитними очима визирнуло з кімнати.
— Чого тобі?
— Ти чула?
— Що чула? Попились — полаялись; завтра зійдетесь — помиритесь.
— Хто? Я? Я? З ним? Скоріше вода з огнем побратається, ніж я з ним помирюся! Мене прилюдно отак шпетувати? Прилюдно?!
Загнибіда схилився і довго сидів похнюпившись. Що його схилило? Хміль, образа чи, може, прокинулась совість?.. Довго він сидів так сумний-похилий. Це знову підвів голову і хижо провів очима по хаті.
— Лягай краще спати, — мовила до його Олена Іванівна.
— Хто? Я?.. Усі лягайте, усі спіть. Один я не буду... Після сього та мені спати? — Він затрусив головою.
— Яке його діло, хто як наймичок наймає? — помовчавши, замовив він знову. — Яке його діло? Я не йду до його справлятись, чи він за гроші найма, чи без грошей? Може, я і без грошей найняв, та візьму й заплачу Зразу... Христе! — гукнув він на всі хати.
Христя була в кухні, як змагалися Колісник з Загнибідою. Спершу вона не розібрала, про кого та річ ведеться; тепер їй, як удень, стало видно. То її З матір'ю оплутали, он як обійшли ці дуки-багатирі!.. Серце її наче хто у жмені давив, — так воно заболіло... Проснулася туга, устала ненависть... Коли її кликнув Загнибіда, вона назнарошне не пішла, не окликнулась.
“Ні, не треба! — рішив Загнибіда. — П'ять рублів — гроші! Та ще й до строку далеко. Я їй і тоді віддам... Віддам та ще й одішлю до його, щоб показала тому іродові. Ось, мов, як чесні хазяїни роблять!” — І Загнибіда сам собі усміхнувся.
Сонце сіло; насунула темна тінь ночі; в хаті ще більше потемніло: стіни — мурі, у кутках — як сажа чорна, тільки крізь шибки уриваються жовтуваті пбмерки.
— О-ох! хоч випити, — почувся голос Загнибіди; далі — мацання руки по столу, брязкіт битого скла.
— Чорт би вашого батька взяв! — крикнув Загнибіда. — Світла дати! Чому світла й досі немає!
Загнибідиха, вискочивши з кімнати, кинулася світити. Поти знайшла сірники, поти засвітила, Загнибіда сидів і лаявся. Як засвітила — то аж скрикнула: нова скатертина трохи не вся залита наливкою, розбите скло валялося по столу.
— Господи! Чи не можна б спершу засвітити, та тоді випити, коли так заманулося, — сказала вона.
— Мовчи! — гукнув Загнибіда, хижо сверкнувши очима. — Ще мені не залили за шкуру сала? Ще й ти туди?
Загнибідиха глянула докірливо на нього, повела плечима і вийшла в кухню.
— Христе, голубко! Дивися, пожалуста, за ним, щоб він, бува, хати не спалив, а я піду та трохи спочину, бо це вже жди всюночної... Ох, побила мене лиха та нещасна година! — зітхнувши важко, тихо сказала вона і пішла в кімнату.
Гіркі думки знялися в Христиній голові... “Обійшли-окрутили, як самі знали, та ще й голубкою величають... Ой, добрі та любі!” — думалося їй, а в серці почувався якийсь жаль до Загнибідихи. Якась таємна думка, що ця жінка ні в чому не винувата, що вона сама немалу випила на своєму віку та ще й випиває, ворушилася у її душі. Глибоко та важко зітхнувши, вона сіла на лаві так, щоб видко було, що Зягнибіда буде робити. Загнибіда сидів за столом проти неї і, уп'явши очі у кінець ґнота, божевільне дивився на світло.
Нешвидко перевів він їх на розлиту по столу наливку, підняв руку, умочив пальці й почав мастити голову... Христя тихо зареготалась — такі смішні їй здалися ті витребеньки п'яного хазяїна... Палкий погляд Загнибіди, досягаючи до неї аж у кухню, перервав її регіт. Вона затихла; Загнибіда, наставляючи ухо, слухав... Стало тихо-тихо; Христя чула, як у неї серце кидалося... Це Загнибіда устав, налив чарку, випив і на пальчиках покрався у

читати