Завантажити

кухню. Христя закам'яніла на місці. Вона навіть не пригадає, як Загнибіда опинився біля неї, пригорнув до себе і тихо поцілував у щоку... Огонь — не огонь опік її; якась огненна течія розлилася по її тілу.
— Христе, голубко! — шепнув він, пригортаючись до неї. Вона тріпнулася, мов уражена.
— Чого ви лізете? Гетьте! — скрикнула вона на всю хату, одпихаючи його від себе.
— Цссс!.. — засичав Загнибіда і знову почав дослухатись. Кругом, як у вусі, тихо, тільки з кімнати доноситься сап важкий.
— Знаєш що, Христе? — почав він. — Я тобі заплачу ті гроші, що батько зазичив у мене.
— Чула я, як він зазичив. Спасибі вам з Супруном! — відказала Христя.
— Що ти чула! То — брехня! їй-богу, брехня... А от що я тобі скажу... Хочеш бути багачкою, ходити у шовках, у золоті? Христя мовчала.
— Що твоя душа забажає — все тобі буде! Чи їсти тобі, пити... Ти бачила оту здохляку? — ткнувши пальцем на кімнату, спитався Загнибіда. — їй день віку, та й того я ще укоротити маю... Стидка-бридка!.. А ти мені якраз під норов підійшла...
Христя мовчала, тільки її серце непокійно билося.
— Христе! — благим голосом прогув Загнибіда й кинувся до неї. Очі його світилися, як у кота, руки тремтіли; він увесь трусився, мов у лихоманці: як ужака той, холодний і слизький, він обвивався кругом Христиного стану і п'яними устами цілував її лице, очі, шию... Христя мовчки пручалася, доки її було сили змагатись; коли ж вибилась з мочі, а Загнибіда наліг на неї, вона скрикнула на всю хату... Не встиг він одхопитись, як на порозі показалася Загнибідиха, бліда, розпатлана.
— Вон, вонюча! — скрикнув .Загнибіда і знову кинувсь до Христі.
— Тікай, Христе! — гукнула Загнибідиха.
Христя, як стріла, кинулася надвір. Загнибіда — за нею; та спіткнувся на порозі, упав... Христя з нестямки добігла аж до комори. Незабаром донісся до неї нестямний крик Загнибіди: “Так тікай, вонюча? Тікай, паскуднюча?..” Гуп важких кулаків, гук, зітхання і плач Загнибідихи.
— Ох, уб'є ж він її, уб'є! — гомоніла сама до себе Христя, ламаючи руки. їй хотілося кинутися оборонити нещасну хазяйку і страшно було Загнибіди; страшно того непевного крику господині: “Тікай, Христе!..” Вона з ляку, не знаючи що робити, забилася аж під комору. Вогка земля, холодне повітря — ніщо її не охолоджало; тіло її все вогнем горіло, хоч її наче лихоманка трусила; то палив її нестямний плач Звгнибідихи, трусив непевний страх, що буде з нею...
Аж ось і плач, і гук затихли. Здалека почувалося важке немочне зітхання. Далі — щось рипнуло дверима, щось, спотикаючись, вилізло надвір... Роздався гук і посвист... Так божевільний гукає і свище, коли нападе його сказ. Христя припала лицем до землі, затуляючи вуха руками, щоб хоч не так доходив до неї той різучий посвист.
— Христе! — почувся охриплий голос Загнибіди. — Де ти? Озовися! Усе віддам тобі... Що е в мене — все твоє... У шовки наряджу, сріблом обкую, золотом обсиплю! Чула! Озовися-бо... Бо найду — гірше буде! — сварився він.
— Петре! Побійся бога, — ледве-ледве доходив немочний голос Загнибідихи.
— Ти знову устала? — скрикнув Загнибіда. — І не доб'єш прокляту! Лиха .година тебе не візьме від мене! Вонюча, паскуднюча, стидка-бридка!
— Легше, легше! — донеслося з улиці.
— Ось не займай лиш, хай йому! — казав другий голос.
— Чому? — допитувався перший.
— То Загнибіда бенкетує. Причепиться — не одв'яжешся! Загнибіда мов не чув тії розмови прохожих, стояв серед двору та, знай, костить жінку на чім світ стоїть; а та, обливаючись слізьми, прохала його іти спати.
Далеко-далеко за північ, видно, вже притомившись лаятись, він пішов до рундука і сів на крильці. Коли бліда зоря зайнялася над сонною землею і Христя вилізла з-під комори, щоб піти у хату нагрітися, то перше усього кинувся у вічі їй Загнибіда. Сидячи на рундуці і схилившись до стовпа головою, він спав. Христя і сонного його злякалася. Щоб, бува, як не збудити, вона на пальчиках покралася за хвіртку і стояла за ворітьми, чуманіючи, поти не почула гомону у дворі. То гомоніли товстий крамар та гнилозубий чоловік, тягнучи Загнибіду в хату. їм не під силу було утягти його п'яне тіло — і хазяйка кликнула її допомогти.
IV
— Ти не потурай, Христе, на те... Що п'яному не забреде у голову? П'яний не поставить свічки, а звалить, — уговорювала Загиибідиха Христю, як крамар і гнилозубий чоловік пішли з двору.
Христя мовчала, хоч її і зло брало за вчорашнє: вона за цілий день тільки невеличкий шматочок хліба з'їла; цілу ніч просиділа під коморою, перемліла та перемерзла — та що їй було казати? І кому казати? їй, хазяйці, його жінці? Хіба вона сама не бачила, сама не чула? Хіба їй самій не досталося?
— От тільки чого буду тебе прохати, — помовчавши трохи, знову почала Загнибідиха. — Що він тобі буде казати — не втаюй від мене... — І ЗагниСідиха заплакала.
Христі стало жалко хазяйки. Вона б рада

читати