Завантажити

подала Грицькові.
— То ти ж скажи Пилипові, щоб безпремінно достачив гроші, — каже Грицько, положивши віхоть на люльку. Огонь пробіг вподовж його виду, освітив насуплені брови, сірі сердиті очі, котрими він блимнув на Христю... Здяб" ться, тріскучий мороз таким холодом не дихнув би, як глянув він па неї.
— Скажу, скажу.
— Ска-а-жу-у! — промовив Грицько, сплюнув, накинув кобку на голову й пішов з хати.
— Звичайний дядько, нічого сказати. Пішов — і не попрощався! — сказала Христя.
— Жди ти від Грицька звичайності — діждешся! Він уже і звичаї людські через свою пиху погубив, — промовила, зітхнувши, Пріська і знову побралася в куточок на піл, на своє місце.
Тяжка, пекуча туга облягла її серце, важкі думки обсіли голову, її довге життя розстилалося перед нею... Де її радощі, де ті веселощі? День у день робота, день у день праця — ні згуляти, ні спочити. А нужда яка була, така й є; з самого малку як причепилася — та й досі... Що було доброго в серці, що було живого в душі — як той шашіль, вона проточила: і краса була — не знать коли зносилася; і сила була — не знать де ділася; які надії були — і тих немає; зосталася одна — дочку пристроїти, та тоді хоч і вмерти... Без жалю, без туги, скоріше радіючи, кинула б вона сей світ: такий він їй гіркий та обридлий, темний та непривітний... Там — хоч вічний одпочинок; а тут — ні спочинку немає, ні єдиної одрадісної хвилини... Ще й так вона довго протягла: другого б роздавило такою вагою нужди та горя або заставило руки на себе наложити; вона ж усе перетерпіла, все перемогла... Не диво, коли в сорок літ прийшлося посивіти; глибокі зморшки порізали високе чоло, покарбували колись повне рум'яне обличчя, спершу висушивши та вив'яливши його; воно стало жовте, як вощина; високий стан осів, пряма спина зігнулася у дугу, а колись блискучі очі погасли-поблідли, як блідне квітка на морозі... Великі зашпори заганяло життя у серце Прісьці, страшким морозом кувало їй душу! Як мучена, сиділа тепер вона на полу, і не хотілося їй дивитись ні на що, не хотілося дихати; спустивши очі, вона важко зітхала... Буря вила й одкликалася болістю па її душі, на кістках, на серці.
— Ви б лягли, мамо, спочили, — упоравшись коло печі, каже Христя.
— Його вже не буде сьогодні, — промовила глухо Пріська. — І то — спочити... — і, протягаючи свої сині коряві руки, полізла на піч. Кістки їй лущали; сама вона стогнала.
Христя глянула на матір, провела її поглядом аж на піч — і на серці у неї похолонуло. Така мати стара, зісохла, немощна... Невже й вона доживе до такого? Не доведи, господи!
Цілу ніч прокидало Христю материне важке зітхання; їй не раз чувся і її задавлений плач.
— Мамо, ви плачете? — допитувалась дочка. І плач, і зітхання на який час замирали... Вітер покривав їх своїми жалісливими заводами.
II
Недарма журилася Пріська; недарма цілої ночі не спала, то гірко плачучи, то важко зітхаючи: уже третій день минув після Миколи, а Пилипа все не було. Щодня вона бігала до Здорихи довідатися, чи не приїхав її чоловік? Поки ж Здора не було, ще таки надія жила у її серці, ворушилася на самому дні, гріла; а як Карпо приїхав та сказав, що Пилип, спродавшись, пішов від нього і більше йому не доводилося бачити, — ні жива ні мертва вернулася Пріська додому... У голові в неї гуде, у вухах дзвоне, в очах жовто... Вона но змогла слова сказати; як злягла, то пролежала, наче дерев'яна, до другого дня.
На другий день пішла розвідувати по селу — хто приїхав? розпитувати — чи не бачили де-небудь її Пилипа? Іван Кнур хвалився, що бачив його в шинку; Грицько Хоменко розказував, що вони водилися з Уласом Загнибідою; Дмитро Шкарубкий казав, що бачив на самого Миколи, як Пилип виходив З міста. “Куди се?” — питався Дмитро. “Додому”. — “Хіба спродався?” — “Спродався”, — одказав Пилип і вдарив по кишені рукою. “А то що мете?” — спитався Дмитро. “То не про нас мете!” — сміючись, одказав Пилип. “А про кого ж?” — “Про тих, що в ридванах їздять та бояться холоду”, — і, зареготавшись, пішов собі геть.
Другі, кого не питала Пріська, казали, що не бачили і в вічі її Пилипа, гудили годину, гудили дорогу, забиту та занесену снігом; нахвалялися, що зроду-віку вдруге не поїдуть на сю ярмарку; розказували, що багато народу померзло; того вже й не лічити — хто ногу, або руку, або ніс одморозив... І поліція, і станові їздять усюди, розривають бурти снігу та вибирають задубілих... “Як дров тих наскладано у поліції!” — додав Петро Усенко.
Вернулася Пріська додому заплакана та зажурена. Христя собі плаче;
одна одній слова не скаже. А тут ще й Грицько надолужує: щодня іде подушне правити — і сьогодні іде, і завтра іде.
— Де ж мені ного взяти? Бач же — Пилип не вертається, — плачучи, одказує Пріська.
— Винокурню закурив, мабуть! — доїдає Грицько. — Усі уже вернулися, а його немає.
— Може, вже й не вернеться ніколи... — каже Пріська.
— Не візьме його лиха година!

читати