Завантажити

чула, як той прикрий погляд пронизував її наскрізь, добирався до серця, мутив душу... У неї тіло тремтіло й самовар у руках тіпався, — не поспіши постановити — певно б, вона його була б кинула. Становлячи, вона все-таки не здержалась — схлюпнула. Гарячий кип'яток побіг по її руці на стіл... Невиразна болість ущипнула за пальці; вона хоч би писнула або скривилася — тільки загорілася вся, як огонь.
Загнибіда дивився на стіл, де калюжка курилася паром, а вона стояла і мліла... “Що се я наробила?.. що буде мені?” — думалось їй... Загнибіда мовчав, вона стояла, наче кам'яна.
— Бач, й налила на столі! — тихо сказала хазяйка, увіходячи з посу.дою. — Возьми ж он там ганчірку та витри. Христя мухою повернулася.
— Проворна! — буркнув їй услід Загнибіда, коли вона, справившись, виходила з кімнати.
— Нічого — дівка скора, — додала Олена.
Далі Христя нічого не чула... Огненна, пекучо-огненна болість давить їй пальці, її поривало кричати від тії болі, а вона боялася і зітхнути. Гарячі сльози обмили їй лице... То вона пригортала до серця обшпарену руку, то тріпала нею, то приводила до рота, хукала — болість не німіла. З другої хати доносився до неї брязкіт посуди та смоктання чаю.
— А налий ще, — сказав Загнибіда уже вчетверте. — Мов і солоного не їв нічого, а чай добре п'ється.
“Вони п'ють, смакують, а я собі руки не чую!” — думала Христя, схлипуючи.
— А цить... — обізвалася, прислухаючись, Олена. — Миші скребуться? Загнибіда здержавсь, та не здержалась Христя. Важке зітхання з плачем вирвалось якраз у ту мить, коли зробилося тихо.
— Плаче? — вгадував Загнибіда. Христя замовкла, затаюючи у собі дух.
— Христе! — обізвалася Олена.
— А вона Христя? Христя в намисті! — сказав Загнибіда.
— Христе! — скрикнула вдруге Олена, не діждавшись одказу від неї.
— Чо-о-го? — з плачем обізвалась Христя.
— То ти плачеш? Чого? Іди сюди.
Христя увійшла вся заплакана, держачи в другій руці спечену руку.
— Чого ти? — допитувалась Олена.
— Та нічого! — нетерпляче одказала Христя й напрямилася з хати.
— Як нічого? Кажи — чого плачеш?
— Пальці попекла.
— Чим?
Тільки що Христя зібралася відказати, як щось булькнуло, приснулопочулося заливне реготання.
То Загнибіда, сьорбнувши чаю, не видержав і, приснувши, зареготався.
— Ну, чого ти? — дивуючись, спитала Олена.
Загнибіда реготався... Його тіло тремтіло, а лице аж посиніло з натуги. Той регіт гострим ножем упивався Христі у серце, вередив і без того нетерплячу болість руки. Ось Загнибіда похлинувся, закашлявся...
— Знаю... О, бодай його! — скрикнув він, прокашлюючись; і почав розказувати, як Христя обшпарила руку.
— І терпляча ж яка, та не видержала! — додав, усміхаючись. Христі ще тяжче, ще трудніше стало: то над нею насміхаються, з неї регочуть! “Залився б ти на кутні, проклятий!” — подумала вона, обливаючись слізьми.
— Ти б же що зробила, дурна. Ріпи тертої приложила абощо, — раяла Олена, вибігаючи у кухню. Вона знайшла ріпу, натерла на тертушку і обліпила Христі червоні пальці.
Христі трохи полегшало: рве, сіпа, горить, та хоч не так болить несамовито. А Загнибіда у кімнаті не вгамується та й не вгамується... Оце на хвилину і затихне та й знову заллється реготом.
— Ну, чого ти регочеш? — гримнула на його Олена. — Збожеволів, чи що? Дівка місця не знайде, а він — регоче...
— Та коли б же ти знала... Коли б же ти бачила... Це ж при мені було... На моїх очах було... Як вона схлюпнула кип'ятку на руку... Зразу як огонь стала! А ні словом не обізвалася... От дурна! Сказано: з села воно — як та деревина необтесана!
То було Христі досадно, а то зробилося ще досадніше, коли вона почула гірку правду Загнибідиної речі... Справді: чому їй було зразу не похвалитися, що опеклася? Приложили б тертої ріпи — і вона б не терпіла так довго, що аж до плачу дійшло... Ніт же, побоялася... Кого?.. Чого?.. Всього!.. І того, що налила на стіл, і того, що хазяїн дивився на неї... Бо — з села вона, бо — деревина необтесана!
Тут знову почувся їй заливний Загнибідин регіт. “Та й гіркий же цей Загнибіда! та й уїдливий який! Кому сльози, а йому смішки...” їй пригадалися Кирилові слова: п'явка не чоловік! “П'явка, п'явка і є!” —думалося їй. П'явкою був, п'явкою і згине! А їй же прийдеться тут цілих півроку бути, півроку слухати доїдливих речей, єхидного реготу... Господи! сьогоднішній вечір їй віком здався, а то ж — півроку! Він же з мене і кров виссе... Недаром його жінка така замліла та занепала... Випила, видно, немалу, добра душа, на своєму віку!”
Такі думки клопотали Христину голову. Плутаючись одна за одну, зачіпаючись одна за другу, вони односили її звідси геть — у село... до матері... Що то тепер там? Плаче, видно, мати. І не спить — плаче... Нещасна!.. Уперше зроду вона звідала такий різучий, такий тяжкий жаль по матері, її тягло, рвало туди,

читати