Завантажити

все те добро достанеться?.. А добра — чимало... Хіба що він прогуляє; кажуть — черкає добре... Та не вір, дівко, тому: казаному кінця немає... Чого люди не накажуть? Вір тому, що сама побачиш... От як послужиш, то й побачиш, який то Загнибіда... Лихий, кажу, був, поки писарем був, — без карбованця за пашпортом і не йди... “Ви, — каже, — на заробітки йдете, гроші лупить: а тут — з голоду здихай... Ложи карбованця!” Ну, й ложи; та ще й у шинок поведи, добре напій... Такий-то був; а тепер — не знаю...
Христя глибоко-важко зітхнула.
— А ти не здихай! Чого тобі? Не гаразд буде — не тільки світу, що в вікні, — за вікном більше... Аби ти була добра, то там доброю слугою дорожаться... Це тобі не село... А це тобі й гнилий перехід! — скрикнув Кирило, спускаючись з гори в балку, посеред котрої пробігав невеличкий протічок.
— Ххе!.. Ще не біда. Води небагато — і перестрибнути можна! — гукнув Кирило, розбігаючись, щоб перескочити ту течію. Тільки що плигнув на горбик — так зразу й загруз по пояс.
— Отака ловись! — скрикнув він, викарабкуючись. — Біс його батькові, повні чоботи набрав.
Христя стояла по сей бік течії та аж затіпалась, як Кирило провалився. їй здалося, що він потопає. Коли ж Кирило викарабкався увесь мокрий, її сміх розібрав.
— Хотіли, дядьку, по-молодецькій? — спитала Христя з усмішкою.
— А вийшло — лиха 6 його година взяла! — мовив Кирило, простуючи на місток, щоб перебутись. Вода в його чоботях чвяхкотіла.
Христя собі зійшла на місток і, схилившись на перила, піджидала, поки Кирило перебується.
— От тобі перейшов і не замочився! — сердився Кирило. — І піддурило ж, біси його батькові! Думка — бугорок; де там вода візьметься?.. А воно навернуло зверху снігом, а там вода — дна не достанеш...
— Ви б, дядьку, підождали трохи, просушилися, — раяла Христя, — а то як його в мокре ноги обгортати?
— Як? Отак! — скрикнув Кирило, угортаючи ногу.
— Коли б ще чого не підкинулось...
— А підкинеться — що ж ти зробиш? Раз родився — раз і помирай! Христя замовкла, щоб, чого доброго, Кирило ще не вилаявсь. Замовк і Кирило і, перевзувшись, устав, подивився на ноги, натяг сіряк у рукава і, взявши ціпок, знову потяг шляхом.
Ішли мовчки. Христя боялась перша зачинати розмову; Кирило собі мовчав. Ідучи, він, знай, поглядав на чоботи, мов довідувався, чи цілі ще; хекав, спльовував...
— Отут стій! — сказав він, доходячи до Йосипенкових хуторів. — Спочинемо, підкріпимося. Половину шляху увійшли — буде!
Кирило повернув до двору. Христя стала, не знаючи, чи йти їй за Кирилом, чи на шляху підождати.
— А ти чого зостаєшся? Іди й ти. Люди добрі — не виженуть з хати. Дві здорові собаки кинулись на їх з-під комори. Висока та струнка молодиця вибігла їх провести.
— Вон, прокляті! — скрикнула вона, кидаючи на собак грудкою снігу. Біле-біле, наче з крейди вистругане, лице молодиці злегка зашарілось; очі, як оксамит, на хвилину спалахнули.
— Здорова, Мар'є! Чи ще ти ще? — спитався Кирило. Молодиця не то усміхнулася, не то очима заграла.
— Та ще! — відказала вона, зітхнувши.
— А Сидір дома? — розпитувався Кирило.
— Немає. У город поїхав. Одна мати... розпочала лайку та ніяк не вгамується... Ідіть же в хату!
У хаті вони застали стару кремезну бабу. Широке лице її порізане глибокими зморшками; губи товсті, одвислі; ніс гуластий, з чорною бородавкою на кінці; очі злі, аж зелені, наче іскри, жевріли з-під її насуплених брів... Христі здалася вона відьмою.
— Здорова, Явдохо! — привітався Кирило.
Явдоха, сидячи на лаві, тільки бликнула на Кирила очима.
— Як живеться? Як можеться?
— Ат, живеться! — гарикнула стара, мов у розбитого дзвона вдарила, аж Христя струснулась. — Уже ж не як у нас живеться!.. Поїхав оце Сидір З дому, то ми й ручки склали, — гомоніла вона, блимаючи зеленими очима на Мар'ю.
Лице Мар'ї ще дужче зблідло, а очі більше розгорілися. Мар'я прикро подивилася на Явдоху, скрутнула головою і мовчки вийшла з хати.
— Отак завжди! — гарикнула стара. — Хоч би тобі словом обізвалася:
мов зроду німа або їй — прости господи! — річ одібрало... А зайдуть чужі люди у хату — вона з ними хи-хи та реготи справляє; цілий би день жартувала! А до матері — слова не знайде! Ну, вже взяв Сидір собі жінку! Уже вибрав пару! Казала: не бери отих городянок, то — проклятущий народ!.. Там, у городі, розкіш їм, воля, страху немає... От воно і звикне без діла сидіти, по сім неділь на тиждень справляти! А прийде на господарство — аби було підставлено їсти та пити; а само, біси його батькові, не потурбується... Де вже з наймички та добра ждати? Привикне чуже нехтувати, та так і біля свого... Казала Сидорові: не бери, сину! Возьми краще Гаманенкову Пріську, вона тобі буде жінка, а мені невістка... Пришелепуватий же, прости господи!.. Як не з нею в парі, то й ні з ким мені вже не бути... Обійшла, видно, дурня;

читати