Завантажити

зовсім непутяще що запопаде, а, дивись, год другий побула — такою невсипущою хазяйкою робиться: і усе знає, і все вміє. ЗЕІДТИ, коли схоче, і заміж виходе, а не схоче — довіку там живе. Спершу люди сторонилися її, а як розчовпали, то і хазяїни своїх дочок почали їй у науку давати. Добра душа, багато добра робить! Не то що другі: як розбагатіло — забуло і бога, і людей. А Христя ні — все для людей. За їх, каже, лихо я їм добром оддячу!” — закінчив чоловік і не знать де скрився. “Де наша мати? Де наша мати?” — доносився до неї стоголосий клекіт. І от з усіх сторін, З усіх країв, з-за густої пшениці і високого жита почали витикатися дівочі і жіночі голови, гладенько причесані, гарно заквітчані. Личка у їх рум'яні, очі ясні та тихі... І всі кинулися до неї. “Ось наша мати! Ось наша мати! Підтомилася, бідна. Візьмемо її та донесемо до хати”. І, піднявши на руки, молоді та дужі, понесли її полем. Широким шатром розстилається над нею небо сине, по йому ні плямочки, ні хмарочки, хіба де чорною точкою тремтить жайворонок, сиплючи свою пісню на землю. Під нею — буйна рослина чіпляється своїм колосом об неї, стиха лоскоче, а кругом — неугавний клекіт молодих та дзвінких голосів... Любо Христі так і легко — сон колише, очі стуляються, тихе забуття в'ється над нею. Все дужче та дужче, так, наче вона застигає, замирає...
На другий день чуть зорюшка — жид, озираючи своє добро, наткнувся під крамницею на щось темне.
— Хто там? — скрикнув жид, підходячи.
Крізь сірий світ зимнього ранку виднілася темна купа. Жид протяг руку і, як опечений, кинувсь. Тепла рука його черкнулася холодного, як лід, обличчя.
— Гивалт! Гивалт! — загукав він, кинувшись у хату.
Незабаром він знову вийшов, за ним висунулась жидівка. Жид щось кричав їй, тикаючи рукою на крамницю. З^пане, невмите лице жидівки напрямило туди свої чорні очі.
— А що там тобі, Лейбо, бог дав? — гукнув до жида з сусіднього двору чоловік.
— Сцо дав? Напасть дав! Якась зла лицина під лавкою змерзла.
— Що ж воно? Чоловік, жінка?
— А цорт його батька зна, сцо воно. Не знайшло другого місця, забралося під лавку!
Чоловік, кинувши серед двору оберемок соломи, котрий ніс скотові, почвалав до крамниці. За ним і жид, і жидівка.
— А ніхто до тебе на ніч не просився? — спитав чоловік.
— Ні, не просився, — одказав жид, дивлячись на жидівку.
— А я чув серед ночі — собаки валували і хтось десь у вікно стукав.
— Не знаю, мозе, і стукало. Я спало. Ти не цула, Хаю? — повернувся жид до жидівки.
— Ні, не цула, — одказала та.
Чоловік підійшов до купи ганчір'я і полапав за голову.
— Чоловік, так і є, — сказав він.
— Що ж тепер, Лейбо, будеш робити? — спитався трохи згодом,
— Сцо ж робити? візьму одкину посеред сляху!
— Ні, так не можна, щоб не було напасті. Треба у волость дати звістку. Жид, щось заджерґотавши до жидівки, кинувся у вулицю. Жидівка пішла у хату. Чоловік, постоявши, і собі пішов до своєї.
— Остапе! — гукнув він через тин до другого сусіди. — Чи чув, під Лейбоною лавкою щось замерзло?
— Ну?
— Он лежить! — ткнув чоловік рукою. Остап підтюпцем побіг до лавки.
— А що там? — чується здаля третій голос.
— Та хтось коло жида змерз!
І третій показавсь чоловік. За иим незабаром жінка, далі друга, третя. Зібралася купка людей, почувся гомін. Хто такий? Відкіля? Чого у село забрело?
Світ більшав, купка все ширилась. Народ, почувши про мертвого, біг із дальніх кутків, бозна з яких улиць. Зібрався коло шинку трохи не ярмарок, усім таке чудо, така дивовижа!
Аж ось показався і жид, ведучи за собою двох чоловіків. Один старенький, згорблений, ледве поспішав за молодшим. Жид щось казав, розмахуючи руками.
— Ось з волості йдуть! Підождімо, що воно таке? — гомоніли у купі, переходячи з місця на місце.
— Пропустіть, пропустіть! — гукає жид, розпихаючи народ. Підійшли. Тільки що підняли платок, як ударили у церкві в дзвона. Зично
роздався в морозному повітрі гудючий поклик. Старий, що підіймав платок,
кинувсь, народ захрестився, дехто зареготавсь.
— Злякавсь, дядьку! — гукнув хтось.
— Чого злякавсь! Не первина! — одказав той і скинув платок геть з голови. На світ показалося широке жіноче лице, побілене на щоках морозом, З діркою замість носа.
Народ затовпився, одно на другого лізе — подивитись.
— Отака ловись! Що то, ніс одмерз?
— Одмерз! Його й зовсім не було.
— Як, без носа?
— Атож.
— Хто ж воно: чоловік, жінка?
— Впадає бути жінці.
Волосні стояли і понуро дивилися на мерзлу. Найпильніше старичок — він наче бачив де таке обличчя і тепер пізнавав. Аж ось приїхав і старшина З писарем. Народ розступився, скидаючи шапки. Старшина пішов прямо до крамниці.
— А що, Кириле, задивився так? Пізнаєш?
— Пізнаю. Либонь, що знайоме, та не вгадаю, — одказав той,

читати