Завантажити

розходиться по всьому тілу, гріє... думки здіймаються в голові, все то веселі та безжурні, легкі та одрадні. А ніч спускається на землю все більше та більше, мороком кругом окриває білі поля, темнота застилає дальні краї. Білий шлях лежить, мов льодина, синіє, а кругом по полю блищать, наче квіточки усякі, іскорки: і жовті, і сині, і зелені. То зорі виграють своїм світом по снігу — Христя не йде, а біжить. Рип за рипом рип, рип і рип!.. І зливається той рип ув один неугавний гомін, мов хто скаржиться або бубонить безперестанну лайку. А кругом тихо, мов у вусі, хіба коли-не-коли, мов з рушниці випале, трісне земля від морозу і роздається той гук у холодному повітрі. Христя кинеться і знову йде.
Довго їй прийшлося іти, поки зачула вона дальні заводи собак. О слава богу, коли не Мар'янівка, то людське житво. Упрошуся хоч переночувати. Вона чула, що ноги її немилосердно нили, а за пальці кусався мороз. З зводи собачі все ближче та ближче. Ось і хату видно. Темно усюди, нігде не світнеться, а заводи чуються далі. Певно, це хтось виселивсь на край і Христя минула хату. Ось щось зачорніло перед нею, високо здіймаючись угору. Що воно? Христя придивилася. Та се ж церква. Мар'янівська церква! Слава богу! Сюди через майдан по ліву руч і їх хата стояла, тепер шинок жидів. Христя перехрестилася і пішла.
Видно, було вже пізно, бо нігде по хатах не світилося. Христю біля огородів, де вона проходила, тільки стрівали і проводили одні собаки. Як усе перемінилося. Колись це голий був майдан, а от тепер застроїлося, улиці стали. Чи пізна, лиш, вона своє місце? “Та се ж і воно!” — скрикнула, зостановившись перед довгою-довгою хатою по один бік з людським житвом, по другий — з крамницею. “Бач, бісів жид, чого тут не набудував на чужому добрі!” — думала вона, радіючи і сподіваючись, що це все незабаром її буде.
Вона підійшла під вікно і постукала. Брязкіт намерзлої шибки гулко роздався в морозному повітрі, собаки, зачувши, завалували. — Хто там? — донісся з хати голос.
— Пустіть.
— Кого пусти? Чого? — чується жидівський голос. Аж ось щось десь рипнуло, щось загарчало. Двері на улицю розчинилися, і в їх чорну проріху просунулася жидівська борода.
— Пустіть переночувати, — проситься Христя.
— Яке тут ночувати? Тут не постоялий. Іди собі далі! — скрикнув жид і засунув перед нею двері.
Христя зосталася надворі. “Куди ж далі? — думалося їй. — Куди далі, коли се моя хата, моє добро? Чого я до чужого піду?” І вона знову постукала у вікно. Тихо — не чутно нікого. Переждавши, знову стука.
— Та пустіть, а то околію! — гукає.
— Іди, іди, поки не дали втришия! — одгукуе з хати.
“Чого доброго!” — подумала Христя і напрямилася улицею далі. Собаки З сусідніх дворів кинулися до воріт. Христя повернула назад. “Ще собаки розірвуть. Краще отам, під крамницею, сяду — все ж затишок. До світу перебуду, а там ми і на жида знайдемо управу. Ти, бісова невіро, не пустив переночувати, я ж тебе серед зими випру з своєї хати!” — гострила вона зуби, умощуючись на лавочці у закапелку, де здалося їй затишніше. А в закапелку справді добре, широка і довга лавка вподовж стіни — утомившись, і прилягти можна. І Христя, присунувшись до стіни, сіла. От тільки холодно, немилосердно холодно та спати хочеться, аж хилить. Христя, підобгавши під себе ноги, прищулилася до стіни. Спершу її зло брало на жида, що не пустив ночувати. Розкоренилося гаспидське насіння не тільки по городах — і в села налізло та й дуре нашого брата... Трохи згодом зло почало улягатись. Думки перейшли на інші речі, стали спокійніші, рівніші. Вона піде завтра у волость — хай вертають їй її добро. Що ж вона буде робити? Що? Пустить кого у сусіди, крамницю найме. Аби зиму перебути, а святе літечко їй не завгорить. По теплу та по добру вона роздивиться, як і що повернути... Вона загадалася про те, забуваючи про все на світі. Сон колише її, наганяє ще більше забуття. Це Зразу наче що по зашийку її тріснуло, аж кинулася вона, посипали іскри з очей — і... диво... перед нею літо. Гаряче іскристе сонце котиться по високому небу, золотом горять зелені поля під тим сонячним світом, пташки співають, летючі метелики в'ються перед очима, у повітрі пахощі. Вона ходить по полю, по котрому поросло буйне жито, пшениця. Лани без міри, без краю, вітер гойда молодий та довгий колос, хвилею мчиться від лану до лану. “Чиє се поле?” — пита вона прохожого шляхом чоловіка. “Христине поле”, — каже той, скидаючи перед нею шапку. “Якої Христі?” — “А от, коли знаєте, з Мар'янівки. Бідного батька і матері була дочка і хороша з себе, та пішла у найми, не звісно де швендяла по світу, а вернулася у село калікою. Та вже, видно, за муки тяжкі бог їй талан послав — розбагатіла. Оце скільки оком не скинеш — все поле її. Там і ліс столітній, а в Мар'янівці — дом панський. На всю Мар'янівку дом! І в йому повно дівчат та покриток. Оце яка прошпетиться — вона зараз до себе й переманює. Грамоти вчить, майстерству научає. Школу таку відкрила. І дивно:

читати