Завантажити

То була тінь жіночої постаті, бо як тільки вона підступила під ліхтарню, то підсліпий світ освітив лиху спідницю, низько попущену, і всю у дірках юпку, підперезану мотузком. Голови не було видно, бо аж по плечі, наче покрівлею, була вона накрита лихенькою рогожею. Невідома підійшла під ліхтарню і почала об стовпець обтирати свої покаляні чоботи з кривими закаблуками, драними халявами.
— Оце яка твань! — не то прогула, не то прошипіла вона.
— Гей, ти! Безноса боско! Обтираєшся? — донісся до неї другий охриплий голос.
Рогожка заворушилася на всі боки. Видно, що та, котра носила її, не одчула, звідки до неї обзивався хтось.
— Уже осліпла, не бач? — знову озвався охриплий голос.
— Ти, Марино? — просвистала рогожка, додивляючись.
— Я. Іди сюди, на сей бік: сюди не так дощем набиває.
— Сама, небійсь, краща: тільки й того, що ніс, як той димар, а пранці так і кишать! — огризнулася рогожка і почимчикувала через улицю на другий бік.
— Здорова! — привітала її теж жіноча постать, прикрита зверху платком.
— Здорова, — просвистала рогожка.
— Де була, що так обтираєш ноги?
— А там, коло земства. Та твань через майдан — насилу вилізла!
— Що ж, і заробила що?
— Заробиш! Під таку ніч хоч би очей де не виколоти. А ти?
— Та й я ж так. Тут один ішов п'яний халамидник.
— Та й що?
— Та й пройшов.
Помовкли на якийсь час, підпираючи забор спинами.
— Я ще сьогодні нічого й не їла, — мовила журливо рогожка.
— Хіба жиди через день тебе годують? — зареготалася Марина.
— Ні, не те. А сьогодні нічого не варили, шабаш.
— Я 6 їм, бісовим, і гугіль би поїла. Рогожка зітхнула.
— А чула? — спитала трохи перегодом.
— Що?
— Твого у поліцію повели.
— П'яного?
— Ні, не те, а вилаяв панів у земстві. Там такий ґвалт збив, цю і за поліцією послали, насилу його на звощика узяли.
— І краще. Хай не напивається.
— Кучери гомоніли між собою, що за се йому лихо буде. У тюрму запруть, в Сибір зашлють.
— І пошли боже, як уже мені з таким п'яницею вік калатати!
— А все ж ти сьогодні їла, не голодна.
— Не в його дяку. Я і горілку пила, то що? Він би з рота вирвав, коли б побачив.
— А все краще. Я, знаєш що, Марино, надумала.
— А що?
— Піду додому.
— Якої трясці? Під тином здихати?
— А тут не все рівно?
— Тут хоч у жида місце маєш. А там — хто тебе пусте.
І знову помовкли. Через хвилину геть-геть здалека донісся якийсь гук, туп. Щось п'яне чи гукало, чи пісню заводило.
— Чуєш? — спитала Марина.
— Чую.
— Ходімо, а може?.. — Марина почимчикувала уперед заводити тонкимтонким голосом:
Якби таки чоловік молодий,
То по хаті б поводив, поводив!
А рогожка слідом за нею сипко, мов сухий оситняг перекладала:
Ой гоп по вечері!
Замикайте, діти, двері.
Гоп! Гоп! гоп! —
і, вхопивши Марину за руку, почала вибивати тропака.
— Стой! Не шуми! Расшибу! — плутаючи ногами, крикнув на їх п'яний чоловік і з одного маху ухопив за руку рогожку.
Марина, вирвавшись, побігла далі. Рогожка зосталася. П'яний, схилившись на неї, не то що шептав, не то сам з собою гомонів.
— Як не сороковку, то й не хочу, — гомоніла рогожка.
— Что мне твоя сороковка? У меня денег куры не клюют. Вона! — і він ударив по кишені рукою. Почувся брязкіт міді.
Через хвилину вони окрилися у темному переулку. Незабаром рогожка знову виткнулася.
— Марино! — гукнула вона.
— Агов! — обізвалася та здалека з-під крамниць.
— Іди сюди.
Марина підійшла.
— А що? Заробила?
— Семигривеника. Ходімо вип'ємо та поїмо.
— А того де діла?
— Заснув під лавками.
— А грошей у його не зосталося?
— Бог його знає. Він уперед дав.
— То ти, дурна, сама и не пошукала?
— Нехай йому!
— Де він лежить? Я піду.
— Пішов, їй-богу, пішов.
— Брешеш!
— От хай мене бог поб'є! — махнула рукою та так, що аж рогожка посунулася з голови і упала додолу.
Вона стояла саме коло ліхтарні. Світ упав прямо на неї і освітив безносе, дощем змочене лице, покарбовані губи, розкуйдану голову.
— Оце ще мені оця халабуда! — скрикнула вона і, піднявши рогожку, знову накрила голову.
— Ходімо, кажу.
— Куди?
— А он у шинку світиться.
І мовчки обидві пішли через вулицю. То були Христя із Мариною, котру Довбня з п'яних очей витребував собі у губернію.
XV
На другий день у собранії Лошаков на чім світ стоїть громив Колісника. Коли його душа ше до того літала по світу, то, певно, прослухавши Лошакову річ, мерщій почимчикувала до пекла, шоб у гарячій смолі спокутувати ті гріхи тяжкі, які викопав з самого дна її Лошаков: таких злочинств, такого сорому не видержала б і

читати