Завантажити

люди! Собаки- так гризуться за недогризену кістку. Христя переживала за ту хвилину більш, ніж за увесь свій вік молодий. Не краскою сорому, а бліднотою немочі та страждання покрилося її молоде свіже лице, ясні очі мерхли під натовпом важких думок, а в серці гірка та неодрадна туга заводила свою пісню... Невеличка зморшка скочила на її лобі та там і закаменіла.
Не швидко Колісник одійшов від свого реготу, не скоро одігнав Кирила від вікна, наказуючи йому переказати Кравченкові та Вовкові, щоб безпремінно прийшли і як можна скоріше, бо він швидко повинен виїхати по службі, а Христя одно сиділа понурившись.
— Чого се наша доня засумувала так? — стаючи проти неї і весело заглядаючи у вічі, спитав Колісник.
Христя глянула на його своїми понурими очима і, опустивши, важко зітхнула.
— По кім ее так важко зітхаєш? Чи не за губернією засумувала? Бач, як надула свої губи? намурмосилася? Пішла б краще в садок, подивилася по видноті на се місце, де ціле літо приндеться літувати, ніж отут тумою туманієш.
Христя зірвалась, було, йти.
— Іди, іди. І я не забарюся вийти, — сказав Колісник. Христя зупинилася.
— Я ще не вмивалась, — згадала вона і, не дивлячись на Колісника, підійшла до стула, на котрому стояла миска з водою, начала умиватися.
— І не нарядилася? — зло зиркнувши на неї, спитав Колісник.
— І не нарядилася, — з неменшим злом одказала Христя. Колісник зразу почервонів.
— Чи ви сьогодні не зговорилися, бува, мене сердити? То кому-кому скрутиться, а куцому змелеться, — сваркою додав він і, сопучи, пішов з світлиці у кімнату.
Христя умилася і, не розчісуючись, накинула платок на голову і мерщій вискочила з хати.
Сонце і геть-то піднялося; туман розходився по лісу, осідав на траву золотою росою. Повітря прозоріло, поміж золотим морем сонячного світу темними плямами лежали тіні по землі; роса на тих місцях, наче срібло, біліла. Ставок унизу, мов скло, блищав, і димарі на слободі закурилися. Сизий димок вистилав горою. Доносився глухий людський гомін... десь скотина ревнула, порося кувікнуло, кури кудачили, півні голосили. “Слобода загомоніла”, — подумала Христя і напрямилася в садок.
У чистому ранковому повітрі тонув він; зверху лилася на його золота сонячна хвиля, знизу знімалася сиза тінь. Там, між гущавиною молодого гілля, у зеленій листві, навперейми одна другій щебетали пташки. Скільки їх і які вони? Цьомкання, тиркання, лящання мчалося хвиля за хвилею. Горлиці в кущах жалібно туркотали; зозулі, перелітаючи з деревини на деревину, мов найнялися кувати; іволги завели таку белькотняву, наче лаялися, і з серця пе поспішали-слів вимовити; одні бджоли сумно гули, перескакуючи з квіточки на квітку. Краса садова, наче чаром, облила, обхопила Христю. Уражене серце потиху переставало боліти, засмучена душа почула — щось легке і тепле в неї переливалося... Важкі думки в голові угасли.
“Світе мій, квіте мій, який ти красний! Ще б ти красніший був, коли б тебе лихі люди не мутили!” — подумала вона і посунула у саму тінь молодих кущів.
Уже сонце високо підплило, бралося до раннього обіду, як з хати вийшов Колісник, радий та веселий, і напрямився в садок.
— Христе! доню! — гукав він, і його голос гучно розкотився по садкові. Він стояв, дожидаючи одгуку. Ніхто піде не обзивався. Він знову гукнув ще дужче.
— Та я тут. Чого так гукати? — з близьких кущів обізвалася Христя.
— Чи ти знаєш, за скільки я найняв ставок та городи? — І, не дожидаючи питання, одказав: — 3а сімдесят п'ять рублів у рік. Це тобі, дурочко, буде на примхи. Чуєш? На твої примхи! Тільки... — і ьін злегка посварився пальцем. — Ось і гроші дали попереду. На!
Христя сумно-сумно зиркнула на його. Вона почула, мов хто підійшов до неї, щоб задавити — з усієї сили ухопило за горло... Дух захопило у грудях, темні кружала заходили перед очима... Почалося змагання життя з смертю... Життя одоліло... Наче іскра мигнула в глибокій безодні, заграли зрачки її темних очей, груди дихнули глибоко і вільно, весела усмішка освітила рум'яне" личко... Христя, підвівшись, почепилася руками на товстій Колісниковій шиї. Він її пригорнув до себе і, як дитину, помчав у більшу гущавину саду... Тоді саме Оришка вискочила з кухні і, як кішка, покралася тихо поза кущами...
VI
Через тиждень Колісник поїхав по службі, наказуючи Оришці глядіти панночки.
— Чи мені їх не доглядіти, коли кругом ні одної живої душі? — одказала та.
— То-то ж, гляди!
І, кликнувши ще у кімнату, він довгенько шептався з нею на самоті. Оришка вийшла від його, покручуючи головою та сама собі під ніс усміхаючись.
— Що то він казав вам, бабусю? — спитала Христя, коли Колісник скрився за горою.
— Ат... не знаєте пана! Все жартують: “Ти б, — кажуть, — знайшла нашій панночці яку-небудь іншу утіху”. — “Яку, — питаю, — іншу?” — “Так молоденького панича або що”, — і Оришка преєхидно хихикнула.
У Христі

читати