Завантажити

днами живе він, сердешний, в тяжкій неволі конає. Сам огняний - огнем і живе: огонь їсть, огонь п'є, огнем і дише... Колись я гуляла по глибинах безодніх, опускалася аж на саме дно. І чую - під дном тим щось гуркоче-стукоче, аж дно вгинається - двигоче.
От я припала до дна ухом, слухаю - що воно. А там шкварчить, шипить та гамселить! Я візьми постукай та й гукни:-Легшенько,-кажу,-легшенько! Чи бач,- кажу,- як розходилися,- покою нікому немає! - "А ти хто такий?" - звідтіля глухо доходить до мене.- Хто б я,- кажу,- не була, а ви чого там такий гармидер підняли? Глядіть,- кажу,- як доберусь до вас - знатимете, хто я! - "Ану,-каже,- доберись, доберись. Як то ти доберешся?.." Знаєш: дратує мене.- Не дратуйте мене,- одказую їм,- бо я Чорториєві як накажу,- зразу він до вас докрутиться. А як добереться, то глядіть, щоб, бува, й душами не наложили! - "Накажи,- регоче,- накажи. Ми ще йому звідсіля й помочі дамо..." Взяло мене, знаєш, зло. Прикликала я Чортория: "Крути дно!" А він зразу беркиць догори ногами! Угородив свої роги в землю та як поверне, так і забулькотіло навкруги. "А що,- питає звідти,- вже почали?" - Почали,- одказую,- починайте й ви! - Коли це - як загуде, як бухне! - кругом усе так і затремтіло... Раз! Удруге! Утретє! Дно так ходором і ходить, устояти не дає. А Чорт^рий з цього боку одно крутить, одно крутить, аж вода піниться-булькоче. А це - як скрикне Чорто-рий, як ухопить мене щось, як підніме вгору, так я і опинилась поверх води. Дивлюся: мій Чорторий у хвилях головою мотає та кричить-кричить! А так гін з троє від мене, серед пінявого моря, десь узялася гора висока-страшенна; на самому шпилі дірка, і звідти щось дише. Дише-дише, аж вода кругом кипить, а воно не перестає. Вергає піском, камінням, слинить шевською смолою, вонючою парою дух забиває... Коли це - вилазить з дірки страшенна вогняна голова, показує довгого-довгого язика й регоче-регоче... "А що,- каже,- злякалась? та й мене налякала, нехай тобі всячина... Ачхи-и!" -і як чихоне, так димом та попелом і покрилася. "Оце,- каже,- видно, трохи води в ніс набрав, що так закрутило. А давно вже я з водою знався, давно і світа бачив. Іч, який став! Ану, вище підсунуся та погляну". Та й почав вилазити. Кругом огонь так і паше, а він лізе: "Оце,-каже,- яка мала дірка. Ану - роздайся!" Та стук у боки гори ліктями!.. Так гора ходором і заходила, ЛУЩИТЬ, роздається, а він лізе-лізе... Виліз, сів, ноги звішав, з ніг гаряча смола ллється. "Отак,- каже,- саме добре. Що-то давно світа не бачив,- як радісно серце забилося! А тут тепер перемін-перемін... Що то таке?" - показує на Землю.- Земля,- кажу. "Чого ж вона,- питає,- така зелена та пишна?" - Так і так,- розказую йому все,- як жили колись, як тепер живемо.- "То ти, значить, мені й родичка,- далі каже.- Я,- каже,- Огневик, рідний брат твоєї матері, ти, значить, мені племінницею доводишся".- Може,- одказую,- й так.- "Еге,- каже,- так, так... Спасибі тобі, що ти хоч нехотя допомогла мені, старому, світа побачити; я вже думав - сконаю в тій глухій неволі. Я тобі,- каже,- поки й мого віку, дякувати за це буду. Я б тобі й тепер оддячив, та не знаю чим".-Он,-кажу йому,-сестра моя на землі яких собі іграшок наробила, а мені,- кажу,- ні з чого.- "Ні з чого? - питає.- А візьми лиш грудку глею". Я взяла.- "Ліпи з неї, що хочеш". А я розплескала-розплескала ту грудку та й кажу: - Вже! - Думаю:
"Що то воно буде?" - "Уже? - пита.- А ке сюди!.. Держи,- каже,- в руках, я дихну". Та й дихнув на ту грудку. А та грудка як затріпається та плюсь із рук у воду... Дивлюся - невеличка рибонька у воді грає, срібна луска, золоті пірця... Так і біга біля мене, так і ходить; я за нею, а вона від мене; я від неї, вона за мною... Плещемося у воді, граємося, а дядько регоче.- "Оце,- каже,- тобі й іграшка. Схочеш,- каже,- ще чого, скажи мені: зараз буде. А тепер,- каже,- прощай, бо, довго не бувши на свіжому повітрі, чогось мені моторошно стало". Та й посунувся вниз і дірку шевською смолою зверху заліпив, щоб то до нього те свіже повітря не доходило...
- То у тебе,- пита Правда,- й рибонька є? А покажи мені, яка вона?
- Добре,- каже,- сестро, ходімо до берега. Пішли. Правда стала на бережку, а Кривда плюснула у воду та як заплеще в долошки, як скрикне:
Рибонько, рибонько, Срібная лусочко, Золотії перця, ^ Плинь до мене, мов серце!
А рибонька з глибу й виплила. Сама невеличка, очиці червоненькі; срібна луска на ній так і грає, золотими пірцями водицю перебиває.
Угледіла Правда та й не стямилася... Все їй своє - зелені долини, пишні квіти, ліси буйні - все те зразу померкло, спротивіло; все це рибонька собою заслонила, від любого й дорогого очі одвернула. Скрикнула тоді Правда, до Кривди повертаючись:
- Сестро! - каже,- що хоч бери, тільки намнож мені життя на землі! А Кривда їй і одказує:
- Нічого мені, сестро, не треба. Дозволь тілько мені купно з тобою тим, що намножимо, володіти, над усім живим і свою волю мати.
- Добре,- каже Правда,- хай буде так, як ти кажеш.
От згодилися, ото й почали вони

читати