Завантажити

дівчаточка-близняточка. Їм вже давно б пора встати, ранньою росою вмитися, на добридень матері казати, а вони й не рушали. їм було страшно своєї матері - така вона сердита та люта їм здалася... Припавши до хмари, вони боялися й глянути на неї,
А тим часам і вона повилася хмарами. З усього світу понастягувала зайвих і обгорнулася ними. Соромно, видно, було їй після того на світ білий дивитись. Цілий день носився над світом брат Темноти - Морок, а Сум плазав за ним та точив Світові серце. Темнота перед тим ходила важкою і якраз на той час породила дівчинку - болісну та плакучу: Гнів-батько д назвав її Сльозою. Вона зразу заполонила увесь світ... І] Плаче дитина, заливається кривавими сльозами, а за нею й світ увесь плаче. Такого лементу та голосіння ще не було ніколи!
Дійшов той лемент і до дівчаток-близняток... Запала якось світова Сльоза до однієї в серце, запала - й наче огнем опекла. Скрикнула нестямно дівчинка і вхопилась за серце рукою. Аж там уже щось живе ворушиться.
- Се ти знову приблудився до мене? - скрикнула дівчинка, думаючи, що то Сум.
- Ні, се я,- одказує хтось невидимий таким плавучим голосом, що аж в душі в дівчинки похолонуло.
- Хто ж ти?
- Я - Журба.
- Чого ж тобі від мене треба? Я не хочу тебе!
- Еге, не хочу!.. Чи хоч, чи не хоч,- я тепер твоя, а ти моя. Всьогосвітня Сльоза мене в твоїй крові зародила. Я не піду від тебе.
Бідна дівчинка так і звилася...
- Чого ти, сестрице? - спитала її друга, дивуючись.
- Як чого? - відказала за неї Журба з серця.-• Хіба ти не знаєш? Хіба ти не бачиш? Хіба тобі повилазило, чого наробило оте Сонце?
- Ну, то що? - спокійно допитується сестра.
- Як що! Зроду-віку такого не було. Зроду-віку не чутно, не бачено такої всесвітньої неправди.
- Що ти мелеш? - одно допитується друга.- Я й не розберу нічого.
- Не розбереш? Прикидаєшся дурочкою? Хіба ти не бачила, що то Сонце зробило Місяцеві?
- Ну, то що?
- Як що? Хіба так можна?
- А Місяцеві можна було зрадити матір?
- Зрадити? Хіба він її спершу любив? Він її ніколи не любив. Він Вечірню любив, а йому наказано з Сонцем братися.
- Як там не наказано - не переступай наказу. На те й наказ, щоб його слухати! Коли б було інше, всі розлізлися б, як руді миші!
А перша дівчинка як скрикне:
- Так оце така правда? Оце така правда? Його серце до неї не лежало. Він її не любив, не любив! -^ Та як схопиться за голову, як заголосить!
За сльозами не побачила, як і Сонце виплило з-за хмари. А воно вже стояло біля них, гірко-гірко скривившись, ще гірше вимовило:
- До чого я дожилася, до чого? Своя кров устає проти рідної матері і, як чужу, судить! Будьте ж ви,- каже,- мої діточки, прокляті од сього часу й довіку! Хай не буде між вами ні миру, ні ладу ніколи. Ото вам внизу земля чорніє - йдіть на неї й володійте нею. Ти,- каже на першу, котра на неї так нарікала,- за правду кричиш, і зовися ти Правдою; а ти,- повернулася до другої,- за те, що посміла з сестрою про мене базікати, зовися Кривдою!
І, се кажучи, як стрепене хмару, так ті дівчаточка, неначе груші, й впали на землю.

VI

От як скинуло Сонце Правду та Кривду на землю, то й стали вони володіти нею. Та нема між ними ніякої згоди: щоденна сварка та лайка, щоденні шкоди та перешкоди. Не рідні сестри то, а вороги люті! А найбільш всього та Кривда. Оце Правда почне чим-небудь забавлятись, що-небудь задумає зробити, то Кривда прикрадеться та й поруйнує.
От раз і каже Правда до Кривди:
- Сестро,- каже,- чого ти така ненависна та немилосердна до мене? Я ж тобі ніколи нічого, а ти до мене так і сучишся, так і в'язнеш!
А Кривда їй одказує;
- А згадай лишень, сестро, через кого я в цю неволю попала?
- Нехай і через мене,- каже Правда,- нехай, я не таюся. Та чи вже ж нам отак цілий вік сперечатись та ворогувати?
- І цілий вік отак буду. Я ніколи тобі цього не
забуду!
Правда тілько важко зітхнула.
- Знаєш що, сестро? - каже далі.
- А що?
- Щоб нам не сперечатись та не шкодити одна одній, давай ми поділимося всім, що є на землі. Тоді, як ми нарізно будемо жити, то між нами й лад буде.
- Давай! - каже Кривда,- Як же ми будемо ділитись?
- А так: вибирай собі, що найлюбіше, та й володій ним.
- Добре! - одказує Кривда.- От мені люба вода. Я водою володітиму.
- Володій, сестро, ти водою, а я землею.
- Ну добре. А тим, що над землею? - питав Кривда.
- Над землею? - спитала Правда й задумалася.- Що ж над землею? Хмари, вітер, повітря...- почала вищитувати.
- Чого ти хмари туди приплела? - каже Кривда.- І тумани, і хмари з води; вода моя - тумани й хмари мої. Зараз мені викинь їх з поділу!
- Нехай,- каже Правда,- будь по-твоєму. Хай хмари твої.
- І вітри я собі беру,- каже Кривда.
- Добре, а я повітря.
- Ого! Чи не ласо лишень буде? Де ж мені з вітрами діватись? На прив'язі, скажеш, держати?
- Чого на прив'язі? В тебе ж води більше, ніж в мене землі,- пускай їх на воду гуляти.
- Спасибі тобі за раду! - закопиливши губу, мовила Кривда.-

читати