Завантажити

німим сумом по хаті снує, в журбу людей сповивав, тяжкою тугою в душу залазить, сном укриває... Оце дівчина співає-співає своїх любих пісень; а там — дивись: обірвався голос... слабшає, тихшає.... поки й сама незчується — коли й як задубіє голка у недошитій мережці... Схилила над нею дівчина важку голову, заколивалася... дрімає.
— Що це ти, Марусю? вже й спиш? — пита її мати. — Ото дівка...
Дочка кинеться; розкриває очі; мерщій за роботу береться. Чи пройшла ряд мережки, чи не пройшла, — гляне: мати й собі захиталася на гребені... Веретено падає з рук і, вдарившись об землю, розбуджує...
— Пху! що це воно справді так сон налягає?.. — промовляє здивована мати.
— А з мене, не бійсь, сміялися! — виправляється дочка.
— Сміялася ж... та, бач, і сама задрімала.
— Та воно щось і в мене робота з рук валиться, — уверне батько. — Будемо, мабуть, вечеряти та лягатимемо спати.
Це так дома, у себе в господі. А не дай же то, боже, в дорозі! Холод тебе наскрізь проймає; дрібний дощ до самого голого тіла добирається; тре та мне тебе всього, наче трясця... Сумно, темно, спати хочеться, та холодно, мокро, аж кістки ломить; а тут ще й шлях кальний — коні ледве-ледве сунуть.
Такий і цілий день був перед тією ніччю. Прокинувся ранок та, не поздоровкавшись з світом ясного сонця, закутався в сивий туман, повився густою, як драглі, парою й повис над чорною землею. Незабаром і день настав — хмурий, невеселий; а там — і ніч налягла. Люди, мов тіні, снували в тому тумані, не бачили одно одного на п'ять ступнів; голос не сягав далеко, як під ясну годину: а тут же, в тій парі, й зникав... Важко, сумно, журливо.
А Чіпка, наперекір світові й людям, якийсь веселий, радий. Знай, насвистує крізь зуби веселу пісню, попихкуючи люльку. Робив він у хліві корито для свиней. За цілий день і в хату не навернувся. Насилу Мотря докликалась обідати, як уже вечоріти стало.
— Що це ти сину, так пристав до того корита, що й їсти забув?
— Та день веселий удався, мамо, — одмовив Чіпка, усміхаючись.
— Ну, вже веселий!.. Душі живої на вулиці не побачиш.
Пообідав Чіпка та й знову в хлівець до корита. До самого смерку робив. Уночі вже увійшов у хату, упоравшись по хазяйству.
— Я, мамо, не буду вечеряти, — промовив, накинув на плече сірячину і хутко вийшов з хати.
— Куди ти, сину? — питає його навздогін Мотря.
Та сина— поминай як звали!
Мати повечеряла сама собі; лягла спочивати.
Чіпка, вийшовши з двору, повернув прямо в поле. Одійшовши, може, з верству од села, стулив пальці, приложив до рота — і завив, як пугач. Далеко-далеко роздалось навкруги те журливе пугикання. Нігде ні одклику, ні одгомону, —тільки собаки завалували на селі.
Чіпка пішов далі. Одійшовши з гони, знову завив. Здалека щось обізвалося до його — мов другий пугач, Чіпка побіг прямо ріллею на голос. Ще раз завив; знову одгукнулося йому тим же заводом, тільки вже ближче. Незабаром заманячили в сивому тумані якісь темні тіні.
— А хто там? — обізвався чоловічий голос.
— Пугач! — нарозтяг гукнув Чіпка: Тіні почали ворушитись, наближатись, більшати. Видно стало людську постать. Ще далі Чіпка пізнав Лушню, Матню й Пацюка. З ними ще було чоловік п'ять невідомих.
— Добре здоров'я, панове товариство! — привітав їх Чіпка.
— Здорові — одказали на його вітання.
— А що, пани-брати: де сю ніч будемо рибу ловити?
— Де більше влову, — одказав хтось.
— Та ще не знаємо. Чіпко, — каже Лушня. — Ось ці радять у Ставище до Гершка; а ти либонь хотів у Красногорку до пана?
— Та чи до Гершка, то й до Гершка: мені все одно! — одказав Чіпка.
— А в тебе ж струмент є? — пита його один з незнайомих братчиків.
— Ось у мене струмент! — Чіпка показав кулака. — Покоштує раз, — удруге не схоче; а як улучу, — не встане...
— Не дуже лишень ударяй на те, козаче, — обізвався високий натоптуваний чоловік.
Чіпці здалося, що він десь цей голос чув, та не згадав де.
— Та ви ще не знаєте його, — каже до товстенького чоловіка другий, у московській одежі. — Як були ми в останній раз на погулянні, то він не пізнав мене в темряві, та як уцілив своїм струментом по голові, — то я й очі витріщив...
—Ну, нам такого й треба, — одказує товстенький чоловік. — Тільки знай — у нас така установа: все, що не добув, на рівні часті паювати; а як піймався, — хоч на шибеницю: знать, мов, не знаю, відать — не відаю!
— Ге!.. — одмовля Чіпка. — А у нас ще й така: коли ЦІяІймавсь, то й не животіти тобі... У тюрму влізь та задави, щоб не видав часом.
— Наш! наш! — загукали кругом, — плещучи в долоні, як чорти.
|— Ну, а тепер до роботи... Гайда! — крикнув товстий чоловік, рушивши перший. Другі — за ним слідом.
Пройшли вони ще, може, з гони—і наткнулися, в мряві на дві повозки. Коло коней стояв якийсь незнайомий чоловік.
— Щоб вас чорт побрав! щоб ви вилопались! — лаяв він. — Ждав-ждав, уже й спав,

читати