Завантажити

почув щось за гомін, за топіт. Він подзвонив лакея; розпитав, що то. Той сказав. Наче хто голкою шпигнув вельможного пана, так він прожогом скочив з ліжка; звелів подавати мерщій убрання; випив нахватку стакан чаю і, не глядя на те, що жінка, ламаючи руки, благала не виходити, вискочив з хати — червоний, сердитий...
Він догадався, що це недаром ціла піщанська громада присунула, — та думав своєю сміливістю зразу її осадити.
— Що вам треба, піщани? — сказав він, хоч грізно, але здержуючись.
Піщани поздіймали шапки; кланяються.
— До вас, пане...
— Чого?
— За грішми, пане...
— За якими грішми? — скрикнув пан і глянув гостро на громаду.
— Що два роки служили, пане...
— Дураки! Ви ж повинні були ці два роки служити...
Мовчать передні, кланяються.
— Як повинні? — обізвався хтось зсередини. — За плату ж, то й служили...
— За яку плату?.. Закон велів!
— Закон? — знову викрикує зсередини: — то ви самі настановили такий закон!..
— Хто там озивається? — питає пан. — Ану, виходь сюди, та побалакаємо...
— А чорта! давай гроші!
— Хто озивається, сякі-такі сини? — кричить уже на все горло пан. — Хто сміє бунтувати? — Та й підскакує до передніх.
— Ми не бунтуємо, пане, — кажуть, кланяючись, передні: — ми тільки прийшли просити плати...
— Якої плати? за що плати? Я вам дам!.. — уже навсправжки лаявся пан...
— Не цвікай!.. годі... не боїмося!.. — знову зсередини.
— Хто там, сякі-такі?.. Давай мені того, хто озивається! давай зараз!.. Давай... а не то — я вас всіх у тюрму запру... на Сибір попру!
— Не дуже! не дуже! не скачи так! Ач, який прудкий! давай лиш гроші!
— Кажіть: хто там озивається?.. — аж розлягається пан до передніх.
Передні мовчать; зступаються ближче один до одного, кланяються...
— Ага? так ви не хочете бунтовщика видати? не хочете?.. Так ви бунтувати?.. га?.. Постійте ж, я вас побунтую! — кричить пан, розпалившись, і з криком біжить до себе в горниці.
Громада на хвилину стихла, а потім, немов набиралася духу, пройшов спершу глухий якийсь гомін; далі — дужчий, дужчий, поки не перейшов у викрик...
— Що він нас страхає? Дума — злякалися?.. Минуло те!.. Давай плату!.. плату давай!!, рощот!!!
Крик, гук з усіх боків, на весь двір, довго ще невгавав і долітав у горниці страшним, диким галасом. Василь Семенович поблід, як крейда. Його розбирала досада, злість; йому хотілось кричати, лаяти, бити, — та страх брав своє... Він погнав його в горниці, а тепер не випускав надвір. Жінка Василя Семеновича ходила, як з хреста знята. Од тривоги вони обоє мовчали; ходили тільки з одної кімнати у другу, та збоку нищечком позирали у надвірні вікна, ніби таїли свій страх одно перед одним...
Громада не розходилась цілий день: вигукувала та викрикувала аж до самого вечора... Так і простояли на ногах. Тільки ніч погнала піщан додому...
Василя Семеновича й ніч не вдержала. Перегодя трохи після того, як пішли піщани, він звелів запрягати коні, виносити важкий сундук з своєї спочивальні — і вкупі з жінкою покотив у Гетьманське...
На другий день — чуть зоря — вже були на ногах справник, посередник Кривинський (що колись, за виборів, був справником), послали гінця в Котолупівку по станового Ларченка, щоб їхав мерщій в Піски: “бунт!” Ларченка, як хто по потилиці лигнув: він стояв, наче чмелений, і якось без тямку дивився вниз своїми косими очима... На помості вимальовували його думки розгніваного Василя Семеновича, котрий тупає на його, Ларченка, ногами за те, що “допустив” бунт у себе в стані... У голові станового думки каламутилися: то він прощався з котолупами, й здавалось йому, що вони хрестилися, як він виїжджав з їх містечка; то йому прийшов на думку той щасливий день, коли він раз на обіді вихваляв, як поет, Василя Семеновича віршами... Коні під'їхали під рундук: гаятись було ніколи. Ларченко вскочив у санчата та, тільки духу, попер у Піски.
У піщанській волості сидів уже посередник. Він приїхав зарані, звелів скликати громаду. Громада ще тільки сходилась. Незабаром цілі Піски збіглися. Хто на громаду, а хто — на дивовижу.
Становий з посередником вийшли з волості; стали на громаду гримати, далі страхати, потім батькувати, а там — підскакувати та репетувати на все горло, — аж піна з рота летіла...
Громада собі гуде: — Не застрахаєш!.. Рощот подай!.. Не скачи, коса собако!.. котолупе!..
Нічого не вдіяли ні становий, ні посередник, — тільки дарма накричалися, та з тим і поїхали.
А піщани слідом за ними послали в Красногорку Василя Деркача нишком довідатись, чи дома пан? що там чутно?
Деркач незабаром вернувся.
— Немає, — каже. — Учора звечора зібрався та з панією й поїхав... не сказав і куди.
—Еге... значить наша правда! Недаром перелякався...
— Глядіть же! Не попускай, братця, свого! — викрикували піщани, розходячись по домівках. На диво козакам, а на злість жидові,

читати