Завантажити

— не то, щоб легко було його січовому серцю дивитись, як замирала в синові лицарська вдача, а все ж і батько не дуже горював від того... Кругом уже старе лицарство розтавало. Не стало рівності — не стало братства. Козацька старшина, що колись, вибираючи, на її голови груддям кидали, щоб не зазнавалася, — позадирала тепер голови вгору, а прості козачі до самої землі понагинала... Дряпіжники, сутяжники, всякі військові товариші, розкинули свої тенета — і, як зайців, ловили в них просту темнбту... Не стало вже й гетьмана. Та й навіщо він тоді, кому він тоді здався?! Кругом Україну облягло панство, позалазило в саме серце — і, як те гайвороння, шматувало її полумертвий труп... Зажурились наші левенці — та вже було пізно!.. Та сама земля, котру вони довгими списами скородили, своїми кістками засівали, обороняючись од лютих ворогів, стала для них ворогом, од котрого приходилось тікати... Піднявся струс, біганина... З одного місця переходили люди на друге, шукаючи волі, бажаючи панів здихатись — не чужих, а своїх уже кревних панів! Од панів тікали в козаки, давали військовим дряпіжкам баса-ринки, щоб записали в “компут козачий”; а козаки не вряди-годи шукали ласки в панів — бігали од козацької старшини, просилися “під протекцію”... А пан і старшина — як брати ріднії Ворон ворону ока не виклює. А часто — сам пан, сам і старшина... Хто сам собі ворог?
 
Правда, піщани ще були вільні. Та щб з того, коли приходилось дожидати, що от-от і їх залигають... А кругом неволя, кругом сум людський — нікому порадоньки дати. Піднялись були за Дніпром гайдамаки, та й ті повернулись у розбишаки, а не в справжніх лицарів. А тут уже чутка: Текеля на Січі попорався!! Розтеклося товариство — хто куди... Одні — в землю; другі — до турка; а треті — на Вкраїну, до плуга. Придибало їх щось два чи три й у Піски, — та незабаром і померли. Тільки й пам'ятки, що церков почали будувати...
Все це переживав старий Мирін, за рлугом ходячи; все це переболіло його гаряче серце, коло хазяйства нудячись... Зостався Мирін сам собі, як палець. Як дуб серед осичок в лісі, так він серед піщанської громади. Один одинцем! І син, його кревная дитина, цурався батьківського духу!! Сумне й недоладне при-йшлося січовикові волочити життя на старість... І скрізь вороги — і ворогів немає, бо люди пониділи: ніхто не хоче прямо мірятись силою! Всюди тихо, хоч .умирай... А ще козача вдача гучно одкликалася у старому серці; рука шукала потягатись з ворогом... Так же й ворога, окрім свого хатнього, немає... Сумно й глухо!
— Пустіє, глухне наш край! Незабаром і запліснявіє серед такої каламуті! — казав іноді Мирін, згадуючи давнє.
— І порядки які тепер настали?! Що воно за порядки?.. Свій свого у неволю правторить... Старшина козацтво унівець повернула... Усі землі посіла... Не, даром у пісні співають: “Ой, дуки ви, дуки, позабирали ви наші степи й луки!..” А тепер на них чужими руками роботизну справляють... Ой, не так колись було в нас, на Січі, у нашому козацькому краї! Усі рівні, усі вільні... Сьогодні ти отаман, а завтра — я! А землі — скільки хоч... Ори, сій, жни, де лю-бішу місцину вибереш... Сказано: воля!.. А тепер?.. тепер що?.. Скажіть мені: до чого це йдеться?!. Ні! немає добра... немає — та вже, мабуть, його ніколи й не буде! — додасть, як гвіздком приб'є, та й замовкне.
Люди слухають, похнюпившись. Інші — потилицю скребуть...
Трохи згодом, од дихавши, Мирін знову розчинае: — З ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали, як один чоловік... Навіщо? На те хіба, щоб нас нашою ж старшиною побито, у неволю повернено?! Це на те й вийшло: нашим салом та по нашій шкурі! Ну, й носіть її, здорові, поки ще ціла... поки не здеруть... А через віщо все? Усе через те, що кожне само про себе дбає... Братове лихо — чуже лихо! Немає єдності — чорт має й волі! А якби гуртом забрали коси, та шарконули всю кропиву...
От би — так! Чого дивитись? Косіть, кажу! Косіть, а то гірше буде!..
Отак не раз і не два вигукує було, розпалившись, п'яненький Мирін своїм сусідам, як посходяться де на гулянку, під неділю або під свято.
Піщани слухають, міркують... Дехто з давніших хліборобів і заспорить з Мироном: як і в старину добра та ладу не було, а були -тільки бучі, колотнеча та сваволя.
— Що ми тоді од ляшні та од татарви наруги прийняли! Що ми терпіли від турка та від москаля!.. Та часом і свій брат запорожець, як, було, убереться в хату, то й ладаном не викуриш... Розор був!?
— А тепер? а тепер?? — кричить Мирін.
— А тепер — щб? Тепер, спасибі богові, хоч тихо... У нас і хліб є, й скотинка прибуває, й захист безпеч ний... Живемо, як і люди!
— Живете? — кричить Мирін. — Нидієте, а не живете! цвітете... Та постійте, постійте трохи. Буде й вам те, що ведмедівцям! Попомнуть і вам боки, як подільцям!.. Тоді знатимете: чи живете, чи ні! Побачите... Видно вже, відкіль вітер віє...
— Поки хвалько нахвалиться — будько набудеться!
— Бевзні! нікчемники!.. пеньки головаті!! —

читати