Завантажити

забув!
— Кого там звати? — питає третій чоловік.
— Звіряку... Там ми бачили в вікні одного: грива біла, само руде, голе, рота роззявило, немов тебе проглинути збирається, — одмовляє Грицько.
— А хвіст довгий?.. на кінці з китицею?
— Еге-ге!
— То — лев.
— Лев?! — вимовив здивовижений Грицько. — Що ж то воно за лев?
— Звір такий... Цар над звірами...
— Цар?! Так ото той цар!! А нестеменний тобі цар! Уже, мабуть, що тільки він не скаже, то кожен послухає. Бо де його такого страховища не послухати?!
— А звісно. На те він і цар, — одмовляв чоловік.
— Та, мабуть же, він і здоровий дуже, сильний?
— Авжеж сильний: сильніше від усякого звіра!
— Як же його ловлять такого? — пита Грицько.
— Як? Звісно — якось-то ловлять... прирозуміли якось — коли, кажеш, держать у хаті.
— Його, мабуть, один наш цар тільки й зможе піймати; а нашому братові — не сікайся! — каже Грицько.
— Так! цар тобі ловитиме, — увернув дядько Остап. — Пошле таких, як ти... от і лови!
— А як покуса? як з'їсть?!
— То що, що з'їсть?
— А як я не хочу?
— То голову зітнуть...
— Та як же його таке піймати, коли на його й глянути страшно... Вовк який, — та й того боїмося... а то ж таки таке страховище, господи!
— Цареві до того діла немає. Сказано: лови! то й лови...
— А що ж у нас ніде такого не чутно, щоб ловилося?
— Та воно у нас не водиться.
— А де ж воно водиться?
— Десь за морем.
— А хіба й за морем є земля?
— Бог його знає. Видно, в, коли цей звір з-за моря...
— А чого ж старі люди кажуть, що за морем уже землі немає, а тільки три коти... на них і земля держиться...
— То, може, воно там, між тими котами, й водиться! — одказав третій чоловік. Розмова на цім обірвалася.
Ішли вже заробітчани мовчки, нога за ногою, кожен сам — з своєю думкою.
Вийшли з міста в поле на битий шлях. Тут уже інші речі клопочуть Грицькову голову; інші думки захоплюють його серце.
Серед широкого й просторого степу, рівного як долоня, над котрим носився тільки буйний вітер та чорний ворон коли-не-коли скрикував над головою, прорізуючи дзвінко обвітря своїм дужим крилом, або степова чайка кигикала, з купини на купину злітаючи, мов за дітками плакала мати, — тут йому думка розмальовувала картину за картиною... То перед його очима виводила обстави городського життя, бучного, шумливого, клопітливого. Усе те ревло та клекотіло, як вода в прірві, й лякало його своїми розкошами, біганиною, вигуками та викриками. Заквилила чайка — й разом перенесла його думку на село, в тиху сільську -хатину, нагадала про жінку, про діток... Жіночка така маленька, чепурненька, швиденька, — усе в неї до ладу якось не тільки в хаті, а й у роботі: швидко вона повертається, діло горить у неї в руках, — чисто, гладко... Дивиться він на її роботу, а самого жаль бере, що вона так працює. Він аж розривається, щоб найбільше зачепити, найважче самому зробити, а жінці, щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила своїх білих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для іграшки, а не від нужди. А прийде свято, неділя, підуть вони у парі до церкви, з церкви — обідати; після обіда — полягають одпочити... А тут — дивись: Івась або Василько прилізе, стає дибки коло матері, спинається їй на руку, не дає задрімати.
— Піди, Івасю, піди гратися, — каже мати, — поки тато задрімає...
— Ді-ма-ю... ма... — лепече дитина.
А тато чує це, дивиться на дитину крізь вії д серцем радіє...
Син одступив од матері; дибає малими ногами до його. Він умисне повернув набік голову — скоса поглядає на дитину.
— Бач, бач! розбудив батька, — каже мати, — не дав спочити...
— Бу-див... ци-ти... — одно лепече дитина.
— А батько візьме прута, та — аж-аж-аж-а! Дитина стоїть, пильно дивиться то на батька, то на матір.
— Жа-жа!.. жа-жа! — промовило й собі за матір'ю, замахуючи малою ручкою коло батькового виду.
— Ой ти, сучий сину! за що ти б'єш батька? Ось постій: я тебе закину, — обізвався він; підвівся, бере на руки дитину, гойдає. Дитина лежить-усміхається. Жінка любо-приязно поглядає то на дитину, то на чоловіка...
— Нічого я б у світі не хотів, — шептав він серед таких думок, — тільки б хату теплу, жінку любку та малу дитинку! А то б — усе мав... Хліба б ми заробили за літо” та й зажили б цілу зиму!
Голублячи таку думку в серці, непримітне переходив він безкраї степи без утоми, безводні довгі шляхи без пекучої згаги; тільки й бажав, щоб швидше стати на місце, заробити грошей, вернутись у село, купити дворище, оженитися та й зажити тихим сільським громадянином.
— У місті дуже багато крику та галасу, а в селі найкраще — і тихо й вільно...
Прийшли вони на місце. Грицько не кидався своїх. Цілою громадою стали вони на косовицю сіна, а потім і хліба.
 
Легка тому робота й сама найважча, сама найза-барніша, хто її робить

читати