Завантажити

палату вбитого Агмеда-баші і вже проломила огорожу.
Як стій, рушили туди відділи яничарів і сіпагів. Але хоч дійшли ще в сам час, не перепинили здобуття палати і знищення її. Начальник яничарів, що дав наказ жовнірам відперти товпу, впав, тяжко поранений камінням, а військові відділи стояли безчинно, слухаючи криків товпи, що треба знищити гніздо і рід того, котрий хотів украсти сина падишаха.
І на очах війська розгромлено палату Агмеда-баші та всі будівлі її, а його жінок і дітей витягала розшаліла товпа за волосся на вулиці Стамбула. І ніхто не знав, що з ними сталося.
Султана не було того дня в Царгороді. А як приїхав, зараз завізвав до себе Кассіма, команданта Стамбула, товариша своїх діточих забав, котрому довіряв і котрий був дуже прив'язаний до нього.
— Що сталося в моїй неприсутності? — запитав. . — Знищено дім Агмеда-баші. Його жінки і діти лежать поранені.
— Хто се зробив?
— Зробила підбурена товпа.
— А хто ж її підбурив?
— Царю,— відповів отверто командант Стамбула,— всі сліди вказують на те, що жерело того заворушення ніде інде, тільки в сераю.
— Чи ти припускаєш, що хтось із близьких мені осіб свідомо викликав те недобре діло?
— Того не припускаю. Мої найлуччі звідуни не принесли нічого такого, що давало б підставу до подібного припущення.
— Може, боялися щось таке приносити?
— Знаю їх добре і думаю, що сказали б усе. Султан задумався і довго думав. І мовчки сидів біля нього приятель з його молодечих літ, командант Стамбула. По хвилі Кассім докинув:
— Я думаю, що се самосівний зрив, котрий зродився зі старої ненависті народа до Агмеда-баші і котрий тільки використали ріжні темні духи.
— Як радиш залагодити ту справу?
— Вона сама залагодиться. Я довго радився з найстаршими людьми, що служать при мені. Всі тої думки, що треба тільки порадити сем'ї Агмеда-баші, щоб виїхала зі Стамбула, а народові оповістити, що коли б іще раз лучилася спроба таких непорядків, то з волі самого падишаха не буде помилування.
— І не робиш ніяких доходжень більше?
— Я вже досить доходив. Нічого тут, опріч шуму, не зробимо.
— Нехай буде і так,— сказав султан.— Але другу подібну ворохобню треба буде вже здавити рішучо і безпощадно.
Незабаром сем'я Агмеда-баші опустила Царгород, і все затихло над Золотим Рогом. Султан ні словечка не сказав своїй любій жінці про ту неприємну подію. А вона дійсно не була винна в ній: то тільки злий замір, який кільчився в ній, відчула темна товпа з пристаней і передмість столиці, як відчуває вода, де низ і куди плисти.
 
VII
 
В кілька днів по нападі на дім Агмеда-баші перша жінка падишаха, мати його первородного сина Мустафи, просила послухання у мужа. Падишах не міг відмовити.
Прийшла з малим синком, вся в чорнім і з глибокою заслоною на обличчі. А як відслонила її, видно було обличчя гарне і бліде, вимучене журбою. З плачем упала до ніг чоловікові і сказала:
— Вибач, що я просила побачення. Але сеї ночі мала я страшний сон: снилося мені, що хтось обкрутив шнур (тут дала знак синові, щоб вийшов) довкруги шиї нашої дитини й... — плач не дав їй докінчити.
Султан збентежився й відповів тихим голосом:
— Що ж я тобі поможу на важкі сни?
— Дай і мені дозвіл опустити з сином столицю й замешкати у моїх родичів. Я маю дуже важке прочуття.
— З сином? Се ж неможливе. Він як мій наслідник мусить бути вихований тут, на дворі.
— Наслідник? Ще не знати, чи на його наследство згодиться та, від волі котрої залежить все в цілім сераю — від падишаха почавши, на конях у стайнях скінчивши!..
— Жінко! — перервав Сулейман.
— Може, неправда? — запитала дрижачим голосом.— Чогось подібного ще не було в роді батьків твоїх! Вся служба оглядається тільки на її волю, а я, мати престолонаслідника великої держави Османів, не маю навіть чим поїхати до мошеї на молитву...
— Ще мало коней і повозів?
— Ні, не мало, зовсім не мало! Але ж я не можу показатися на вулицях Стамбула з первородним сином падишаха в гіршім повозі, ніж вона, та приблуда з Керван-Йолі, що...
Не докінчила, знов вибухнувши плачем. Встала й затягнула чорну заслону.
— Кождій з вас видається гіршим все, що одержить друга. А моя жінка Ель Хуррем так само добра, як ти...
— Так само? І для того вже всі інші жінки забули, коли їх муж був у них? А ти, батько, забув, як виглядає твій син від першої правної жінки!.. І ти кажеш: “так само”!.. О Боже!.. І навіть виїхати відси не вільно, тільки маю тут мучитися сама в тих мурах?..
Розплакалася голосно і хилялася від ревного плачу, як чорна сосна від сильного вітру. Крізь плач говорила щось нерозбірчиво.
Сулейман, котрий все був рішучий, тут не міг здобутися на рішучість тим більше, що відчував і розумів її прикре становище. Надумався, що се добра нагода позбутися на будуче подібних сцен, котрі в разі повторювання

читати